Морська чайка - Юрій Оліферович Збанацький

Вони поважно, ні на кого не глянувши, пройшли до каси. Ів подав мовчки гроші, недбало взяв квитки, пропустив свою подругу в загорожу.

— Це він під закордон підмальовується, — сказав Коська.

— Закинути б його на безлюдний острів у такому одязі,— сказав Робінзон, — всі папуги сміялися б.

— Він говорить, що така мода тепер в Америці. І ще казав, ніби якийсь артист, Ів Монтан, чи що, так вдягається.

— Бреше! — впевнено чвиркнув крізь зуби Робінзон. — Став би відомий артист без штанів ходити.

Тим часом вже зовсім стемніло, глядачі зайняли свої місця. Коська невідомо яким способом визначив, що вже і нам час влаштовуватись на сеанс.

Наші місця, оскільки ми не купляли квитків, були на старих абрикосах та черешнях. Трохи покублившись, я всівся на суховерхій черешні. Хоч сидіти було і незручно, зате екран був перед самими очима. Сеанс ще не починався, і я оглядав тих, хто сидів унизу. Дивні вони люди. Для чого їм купляти квитки та сидіти в загорожі, на скрипучих лавах, коли ось тут угорі, на деревах, така краса. Не жарко, зручно і, головне, безкоштовно. Ну, можливо, жінкам важкувато вилазити на старі черешні, а чоловіки легко ж могли б забратися на будь-яке дерево.

Екран враз спалахнув, якусь хвилину кіномеханік наводив фокус, потім по білому полотні побігли букви, і ми — всі, хто сидів на деревах, — голосно, перебиваючи один одного, прочитали назву фільму. Тепер уже я забув про все — пам'ятав тільки, що треба міцніше триматись за стовбур, бо моє місце було височенько.

Джордано Бруно сміливо йшов по землі, вперто боровся проти попів, а вони, оті інквізитори, аж зубами клацали, все спіймати його хотіли. І такі мерзотники, спіймали. Привели на своє судовисько та почали його допитувати.

І раптом на найцікавішому місці хтось із глядачів як зарепетує:

— Летить! Летить! Он, осьдечки він, дивіться!

Я згадав, що сьогодні над Одесою повинен пролітати супутник, — дідусь вранці казав, — і миттю задер голову.

Небо було синє-синє, як море, а в ньому зірок, мов кораблі там стали нерухомо на причалі. І раптом в очі потрапила одна, яскрава-яскрава. Вона летіла швидко-швидко, мов метеор, то розгоряючись, то затухаючи. Я мало не зірвався з дерева від захоплення. Так ось він, той супутник! Скільки про нього я чув, а ще не бачив ні разу. Аж не вірилось, що він десь там літає. А він справді ж бо літає! Швидко-швидко, високо-високо. І світить яскраво-яскраво.

Всі глядачі завмерли, зачудовано стежачи за тією незвичайною зірочкою. Вона за якусь мить перебігла через усе небо і зникла за високими липами. І тільки тоді я глянув на екран. Услід супутникові, перелякано розкривши рота й вирячивши очі, дивились закам'янілі інквізитори.

Нарешті опам'ятався і кіномеханік, відірвався від неба та пустив апарат. Інквізитори зарухались, заклацали від злості зубами, сердито зарепетували на весь чорноморський берег.

Сидіти мені випало поруч з П'ятницею. Я притулився з одного боку біля стовбура напівсухої черешні, а вій з другого. Він був дуже ЧІПКИЙ, оцей П'ятниця. Низенький, кремезний, з топкими чорними руками, мов морський краб, він міцно вчепився в дерево, наче прилип до нього. П'ятниці й справді ие важко було прилипнути до будь-чого. Щоб скидатись на африканця, він, за порадою Робінзона, густо вимастився тією смолою, якою мажуть днища баркасів. Розповідав Коська — було йому за те мащення. Мати мало з дому не вигнала. Цілий день в морській воді вимивався та витирався піском, мама в десятьох водах мила — нічого не допомагало. Ніби й справді сип прибиральниці з будинку відпочинку Павлик обернувся на смаглявого П'ятницю.

Від П'ятниці так тхнуло дьогтем, що сидіти біля нього було неприємно. Але все ж цей чорномазий Павлик, із зліпленим в смоляний корж волоссям, виявився досить товариським хлопчиком. Він зовсім не сердився за те, що я тоді з-під носа вихопив у нього морську чайку.

— А ти поясом прив'яжись до стовбура, — радив він мені, поблискуючи чорними з синюватими білками очима. На його круглому чорному обличчі очі видавались особливо великими. Сам він сидів у однісіньких вилинялих трусиках. Я ж хоч і мав поясок, вирішив не послухатись тієї поради — щось уже в П'ятниці дуже хитро поблискували неспокійні очі.

— А ти надовго до нас? — поцікавився згодом П'ятниця. Дізнавшись, що я у дідуся літуватиму, порадив: — Ти теж ставай П'ятницею в Робінзона. Хай буде дві П'ятниці. А що — хіба не можна? Моя мама часто каже: «В тебе, Павлику, дві п'ятниці на тиждень».

Я з охотою перетворився б на П'ятницю, але тільки на справжнього, а не вимащеного мазутом. І я вирішую не відповідати на ту пропозицію.

— А в Робінзона є справжня лисяча шкура, — хвастає чужим добром П'ятниця.

Я сумніваюсь у тому. Ну, де б Робінзон узяв справжню лисячу шкуру?

— А Робінзопова мама в цирку такі, що ого, сальто-моральто викидає. Позаминулий рік вона у нас в Одесі виступала. І аж двічі приїздила до Робінзона додому. Одного разу сама, а вдруге з дядею Максом. Дядя Макс за татка в Робінзона. І, головне, він уміє з собаками розмовляти. От не повіриш, а він, ніби той цуцик, знає собачу мову. В нього ціла зграя собачок — великих, маленьких, зовсім мацюпуреньких, — і, головне, всі вони дядю Макса слухають і таке виробляють…

— А чому він Робінзонові не дасть жодної собачки? — зацікавився я.

— Бо вони Максові самому потрібні. А Робінзона вій не хоче брати до себе. Так і сказав Робінзоновій мамі — не люблю дітей.

В мене аж мороз пішов поза шкірою.

— Добрий мені татусь, — кажу обурено.

— А він у нього не справжній. Робінзон з дідусем та бабусею живе.