Українська література » Пригодницькі книги » Морська чайка - Юрій Оліферович Збанацький

Морська чайка - Юрій Оліферович Збанацький

Читаємо онлайн Морська чайка - Юрій Оліферович Збанацький

— Оце кнут, так кнуті — хизувався він. — А смикнув легенько. Я думав — таке собі биченя. Ось подивіться, дідусю.

Великий, головатий, чорніший від самого П'ятниці, бичок сердито сплескував хвостом, плигав на дні баркаса. Заклопотаний Коська, граючи блакитними очима, наживлював гачок. В мене не смикало. І я сидів мовчки. Я відчув — мені ніколи не спіймати такого бичка. Дідусь похвалив Коську, закинув свою вудку і тільки тоді звернувся до мене:

— А в тебе ж як, Даниле, не смикає?

— Не смикає,— кажу похнюпившись.

Дідусь взяв з моїх рук вудку, почав вибирати волосінь. Вона не хотіла виходити на поверхню моря.

— Ого! — заклопотано чмихнув дід. — Зачепило, чи що?

Та волосінь враз попустило, і дід, загадково зиркнувши на мене, мерщій замотав руками. Я дивився в морську глибину, туди, де розтавала моя волосінь, і ждав якогось чуда. І чудо справді з'явилось. Спочатку мені здалося, що в морській глибині закружляв дідів крислатий бриль. А потім я збагнув, що то виблиснула срібним черевом велетенська рибина. Я прокричав на всю морську просторінь «ура», а дід тим часом вкинув у баркас велику, плоску, як млинець, і сіру, як гречаник, камбалу. І хоч я й не сам витягнув ту рибину, але моїй радості не було меж. Я враз відчув себе справжнісіньким рибалкою, рибалкою, якому велика удача сама йде до рук.

Тепер я нічого не чув і не бачив. Тримав у руках свою вудочку і прислухався: ану ж, чи почую, як смикне? Я так прислухався, що аж у вухах дзвеніло. Об днище баркаса легенько хлюпотіли морські хвильки, а мені здавалося, що море бушувало, як в час шторму, заважаючи наслухувати, чи клює риба.

Але ніщо не перешкодило мені почути легенький удар рибини в волосінь. Ніби електричним струмом щось ударило мені в руку, ледь-ледь помітно, але я відчув: то на гачок впііймалась рибина.

— Клюнуло! — вигукнув я і мерщій почав змотувати на кружок баркаса свою вудку. Серце моє теленькало, я переживав найщасливіші хвилини в своєму житті. Вудка йшла важко, мені здавалося, що я впіймав таку рибину, що і в баркасі нашому не вміститься.

— Не поспішай, Даниле, — радив дідусь, — бо вудку сплутаєш. І ось, нарешті, в воді блиснула рибина. Вона справді була така велетенська, що я аж перелякався. Та коли підтягнув ближче, виявилось, що то не одна рибина, а аж два бички вчепились на вудку. Тепер на моєму кукані вже плавало за бортом баркаса аж три рибини. Ого, тепер морська чайка буде сита. Я сумнівався тільки: чи проковтне вона оту сковороду, оту круглу, як дідів бриль, камбалу?

Час збігав непомітно. Сонце вже підбилося височенько, розтопило в золото на морі широку стежку, над морською синявою кружляли і метушилися золоті метелики. Але я на все те не звертав уваги — бички та камбала бралися навперейми. Так і дивись: коли не я, то дідусь, то Коська змотували вудочки та викидали в баркас з морської глибини рибу. Тільки в пас з Коською ловилися все чомусь дрібні, а в дідуся все, один в один, чіплялися головаті чорнобокі кнути.

— Дідусю, а чому в вас такі великі?

— Ге, — чмихнув дід, — бо і я ж не маленький.

— Тому, що ви рибалка?

— А ти ж думав! Бички, вони теж своїх знають.

І мені дуже хотілося швидше вирости та стати рибалкою, таким, як дідусь. Щоб не тільки з баркаса тягати велетенську камбалу, а й щоденно виїздити в море та привозити на базу повний баркас трепетливої риби.

— А ви змалечку рибалите, дідусю?

— З самого сповиточку, як тільки ходити навчився, — розповідає так дідусь, що й не зрозумієш — жартує чи правду каже. — Посадовить, бувало, батько в човен — та і в море, щоб дома їсти не просив та матері не заважав. Ото день і хитаєшся на хвилях. Хитаєшся, хитаєшся та й заснеш. Аякже, справжня наука була, не те, що зараз. 6 такі, що до двадцяти років за діло не беруться, тільки без штанів витанцьовують, як отой-о чубатий, що на гору ходить…

Ми з Коською розсміялись. Вгадали, upo кого мовилось. Я знав — усе селище висміювало отого безштанька Іва, що, мов сновида, снує понад морем. Та дідусь швидко перебив наш сміх.

— Отож-о, смієтесь, а того й гляди, що самі такими виростете…

Я зрозумів — то про мене так подумав дідусь. Бо про Коську такого не скаже: він і кролів годував, і козу, і майстрував у своїй майстерні. А я справді нічого не роблю, тільки з школи та в школу. Мама моя так і казала: «Твоє діло, Даньку, вчитись, в тебе діло одне — школа». А я не хочу тільки в школу, я теж буду, як дідусь, рибалкою.

— Дідусю, а я з вами тепер щоденно рибалитиму, — пообіцяв я Дідусеві.

Дідусь загадково посміхнувся, розгладив вуса.

— Вставати ж рано треба, рибалко.

У БУДИНКУ ВІДПОЧИНКУ

П'ятниця мене не обдурив.

Після обіду я відібрав з ночов в'язочку найменших бичків і пішов годувати свою чайку. Вона, мабуть, вже встигла зголодніти, бо ми рибалили десь до першої години дня.

Саме в цей час, коли я вже збирався лізти на горище, почувся знайомий голос:

— Даньку! А я тебе шукаю.

Побачивши П'ятницю, я спочатку розгубився: показувати йому чайку чи не показувати?

— То підемо до моєї мами?

Я зрозумів, що П'ятниця прийшов не тому, що зацікавився моєю чайкою.

— Зажди трохи, — кажу, — нагодую ось чайку, та й підемо. П'ятниця виявив бажання мені допомагати.

Коли

Відгуки про книгу Морська чайка - Юрій Оліферович Збанацький (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: