Морська чайка - Юрій Оліферович Збанацький
Співрозмовники рушили далі. їхні голоси весь час віддалялись, затихали кроки.
— Виправляти таких треба… рішуче виправляти. Як бур'ян виполювати.
Павлик доїв котлету, облизався і раптом голосно розсміявся.
— Смішний він, цей Ів, правда? А я ніколи не стану стилягою.
МАМИНІ ТУРБОТИВи теж любите слухати розмови старших? Я дуже люблю. Особливо коли розповідають про війну та про різні пригоди. Або ще коли дідусь або бабуся згадують, як колись, ще до революції, людині важко жилося, — я тоді до півночі б слухав. Але не завжди мені подобаються ті розмови.
От хоч би й сьогодні. Тільки повернулися ми з П'ятницею з будинку відпочинку, мене відразу ж покликала мама. Я хотів був непомітно захопити свою вудочку та майнути на море, а вона мене перепинила на подвір'ї.
— Даньку, а йди-но сюди.
— Ну, що там ще? — питаю. — Кажіть, я й звідціля почую.
— Без розмов!
Мамин голос стає схожий на татусів, і я вже знаю — краще йти, коли кличуть по-доброму.
Неохоче підходжу до веранди. На порозі сидить тонісінька, як билиночка, Сана, осідлала окулярами носа і не глянула мені назустріч — читає. Біля столу сидить Санина мама.
— Ну що там? — питаюся похмуро.
— А ти з тьотею Надею вітався?
— Здрастуйте!
— А з Оксанкою? Бачиш, яка ґречна дівчинка Оксанка? Все читає, читає…
З Оксанкою я не привітався. Ще чого не вистачало — з дівчатами вітатись.
Мама розсердилась на мене, бо відразу накинулась:
— І де ти тільки бігаєш, непосидо? Та ти поглянь на самого себе! Один ніс стирчить та маслаки випинаються.
І вже до тітки Наді:
— І чим він живе, оцей хлопець? їсти не їсть, схопив ложку, другу — та й на море, спить якусь годину-дві. Учора вклався спати після дванадцятої,— вже кіно відшукав, проноза такий! — а схопився разом з дідусем до схід сонця. Везла до моря, думала, що відпочине, зміцніє хоч трохи, бо ж дохлий, як ота сушена тараня, а він тут розгвинтився зовсім.
Такі розмови старших мені зовсім не подобаються, і я уперто мовчу. Але ви не знаєте моєї мами. Коли вже вона візьметься — то свого доб'ється.
— Ану йди поїж та ляж відпочинь хоч із годину.
Отой відпочинок, та ще в такий гарячий для мене час, все одно, що гірка редька. І хто вигадав ці години відпочинку, і хто підказав мамам, що саме в той час, коли людина лежить, на неї находить поправка і здоров'я?
— Не буду я їсти! Не буду спати!
— Будеш!
— Сказав — не буду!
Мама випростується на веранді. В очах знайомі блискавки. Я знаю — то попередники справжньої бурі.
— Вигадають ще — спати, їсти! — розчаровано тягну я, а сам уже прямую до столу.
Мама подає мені млинці з сметаною, наказує поїсти всі до одного, а сама повертається до тьоті Наді.
Починається цікавіша від попередньої розмова.
— Ох, і не люблю я хлопців, — з серцем каже мама. — Розбишаки вони та й тільки. Дівчатка — зовсім інша справа. Он твоя Санка — вже години три сидить і не писне. Все читає.
«Ну то й бери собі Сану!» — думаю я, а сам спересердя вминаю ті млинці з сметаною. Вони таки дуже смачні. Мабуть, я їх і всі поїв би, та своєчасно згадав: а може, вони чайці сподобаються? І я залишив півмакітерки для своєї птахи. Спочатку хотів був крадькома прослизнути на горище, а потім облишиш цю думку. Коли мама побачить, обов'язково перепаде на горіхи.
Я не боявся того, що мама лаятиметься, але соромно було при Сані. Зайшов у кімнату, ліг на ліжко, твердо вирішивши — не спати.
Та навіть якби й хотів спати — хіба ж заснеш, коли поблизу зібралися дві мами? їм здається, що розмовляють тихенько, майже пошепки, а мені ж усе чути.
Тьотя Надя дуже вдоволена з того, що мама хвалить Санку.
— О, вона в мене хороша дівчинка. Я така рада, така рада… така вдоволена. Що ж у нашому житті найдорожче? Діти. Кожному хочеться дитину свою в люди вивести. Бо ото хоч би й я. Часом і світу не бачиш. І працюєш, і за дитиною дивишся — хочеться, щоб же й не голодне воно було, і охайненьке, щоб і училося, як людські.
— А вони ж не хочуть учитись, а вони ж не хочуть. Я коли б біля свого не сиділа щоденно з лозиною, мабуть, всі до одної двійки мав би.
Ну й мама! Ну й уміє вигадувати! Двійки! Та для чого вони мені, оті двійки?
Тьотя Надя ніби й не чує маминої мови. Вона вихваляє свою Санку:
— Я своїй не дозволяю й за холодну воду братись. Хай учиться. Минулого року була взялася за деревця та квіти. Все копошиться й копошиться на тому городі. Я вже її й просила, я й гримала, а вона своє: «Це нам по ботаніці». А навіщо така ботаніка, коли дитина змалечку повинна в землі