Морська чайка - Юрій Оліферович Збанацький

За одну хвилину Жора збігав у свою сторожку, приніс звідти дві великих гранчастих склянки та баночку маринованої кільки.

— Шьо, хіба є в світі краща закуска за цю? Знаєте, баришня, я пройшов усі моря і океани, а кращого закусона від одеської кільки не зустрічав. Одну хвилиночку…

Жорка-одесит підбіг до моря, сполоснув для повної дезинфекції склянки, витер їх подолом своєї тільняшки і поставив на поруччя містка.

Море легенько хвилювалось, тонісінькі хвильки плюскотілись біля берега, далекий горизонт злився з небом. Тільки в одному місці вставала ледь помітна, якась сивувата заграва, — я знав: там з хвилини на хвилину з'явиться місяць.

Одним рвучким ударом долоні в денце Ів спритно вибив з пляшки корка. В склянки полилась схожа на морську воду горілка. Жора-одесит жадібно ковтав слину.

— Бери, моряче, — добродушно кивнув йому Ів.

— Шьо ти, шьо ти! — завагався Жорка. — Хай он першою баришня. Вибачаюсь, не знаю, як вона тобі доводиться — дружина чи взагалі дама серця?

— О, так! Ми вже одружились, хоч мій папахен і не в захопленні від того. Але я тобі скажу, моряче, кому яке собаче діло до наших персональних справ? Факт? Факт. Папахенова справа дивитись за тим, щоб у мене не порожня була кишеня, вірно я кажу, морячок?

— За твоє здоров'я, друже! — вигукнув задоволений Жорка. І вже тільки тоді, коли спорожнив повну склянку горілки та заїв кількою, відсапнувшись, сказав:

— А єта ваша філософія щодо повної кишені — в моєму стилі. Я пройшов усі моря і океани, служив на всіх суднах Чорноморського флоту, заробляв гибельну суму грошей, а теж любив, щоб мамаша присилала коли яку сотняжку. Зайва півлітра в нашому морському ділі ніколи не завадить. А ваш родитель, видно, непогано заробляє?

Перш ніж відповісти, Ів наповнив до половини склянку, ткнув до рук Сімоні.

— Пий!

Сімопа зашарілась. Скрививши манірно ротика, проказала:

— Отаке гірке?

— Шьо ви, баришпя? — вигукнув Жора. — В тій гіркоті вся красота. Я, до прикладу, не терплю солодких та кислих напоїв. На здоров'я, бариншя.

Сімона неквапливо вихилила горілку і не тільки не закусила, а навіть не скривилась.

Тільки згодом, розливаючи в склянки решту горілки, Ів згадав про свого батька.

— Питаєш, чи багато заробляє папахен? Не так, щоб дуже, але гадаю, що ти, моряче, й за рік того не заробиш, що він в один місяць видряпає.

— Шьо ти кажеш? — здивувався Жорка-одесит.

— Статейки якісь пописує. Каже, що культуру вперед рухає.

— Одним словом, учена голова, шьо не кажи!

— Мені до того діла мало — рухає чи не рухає. Мені аби тугрики були, моряче.

Друга склянка вже розібрала Іва. Він ледве ворочав язиком, похитувався на довгих волосатих ногах:

— Мені аби тугрики… Мені — новітня музика… Мені — західноєвропейські… гик! А що там серед моря? Місяць чи знову сонце?

З морської глибини виплив великий рожевий місяць. Золота рухлива стежка прослалась аж до самого берега. Сімона заплескала в сухі долоньки:

— Іва! Глянь, Іва, яка доріжка! Яка краса! Га! А скажи, коли б ця доріжка була тверда — до самої Турції можна було б дотанцювати?

Тут її захоплення перебив Жорка.

— Шьо там танці! Ось ви скажіть, баришня, коли б все це змалювати. Але хто б це зміг? Ніхто! Хіба що Вайвазовський. Або Мембрант. Ні, і Мембрант би не намалював. Ось коли б мені фарби та пензлик — полотно я б уже сам здобув! — я б зміг. Шьо, баришня, не вірите? Гадаєте, така велика морока місячну доріжку змалювати? Аж ніскілечки. Тут головне змалювати — шьо близько, а шьо далеко, а решта всьо їрунда. Запевняю вас, баришня, їрунда та ще й на посном маслі, тобто на олії… Ех, коли б мені тільки фарби та пензлик…

Жорка гукав на весь берег. Йому ще дзвінкіше вторила Сімона.

— К чорту фарби! К чорту місячну доріжку! Танцювати! Ів, заводь музику! Ів — рок-рок-роко-кок…

Сімона нетерпляче зацокотіла об поміст ноженятами, закотила під лоба очі.

Ів завів свою музику.

Ми з Коською прилипли до днища рибальського баркаса, боялись дихнути. Я ще ніколи не бачив такого дива.

На все морське узбережжя завив магнітофон, заухкав, загавкав, занявкав, викидав такі звуки, що, мабуть, усі бички кинулись від берега на саму-найсамісіньку глибочінь.

Ів якось незвичайно вигнувся, став навшпиньки, затрусив колінами, схопив за поперек Сімону і пішов вигинатись та вихилятись, викручувати та видригувати ногами, аж у очах зарябіло. Щось дике було в тій музиці і в тому танці, від чого хотілося й собі завити по-котячому, застрибати на днищі баркаса, вчепитися зубами кому-небудь у вухо. І Коська справді не витримав. Після того, як завиляв своїм кльошем і Шорка та пішов колесом навприсядки по рибальському містку, мало не звалившись у море, Коська схопився на ноги, заклав усі пальці в рота та так свиснув, що, мабуть, і в будинку відпочинку почули. А тоді заплигав на одній нозі, заскавучав по-собачому, залився таким сміхом, що я аж перелякався.

А Ів і Сімона все дриґали ногами, все викручувались, то розходились в сторони, то, звиваючись вужаками, сходились докупи, то він її щосили кидав на землю, то на льоту підхоплював і зпову крутив у шаленому вихрі. Навколо них тягав свій витьопаиий морський кльош Жорка, голосно виляскував у долоні, щось кричав дике, божевільне.

Мені стало моторошно від тих танців та музики. Чомусь почало морозити та трусити. Я потягнув Коську за руку.

— Ходімо, Косько, мені холодно.

Ми вибралися по стежці на гору. Місяць уже