Морська чайка - Юрій Оліферович Збанацький

— То ти, хлопчику, Оксанчин синок?

— Еге ж, — ствердив Коська.

— І мама приїхала?

— Угу, — тепер уже ствердив я.

В тьоті Наді ще більше загорілися очі. Вона вся аж запалала від вдоволення.

— Ти диви! Ох, і давно ж я бачилася з твоєю мамою. Ще коли дівчатами були та дружили з нею.

Тьотя Надя на ходу зняла з себе фартуха, кинула на плече Оксанці, наказала:

— Йди, Сано, обідай без мене, а я побіжу. Ох і скучила ж я, Даньку, за твоєю мамою.

Тьотя Надя подалася вулицею до дідусевої халупки, а ми ще трохи постояли біля Оксанчиного двору та й собі рушили до моря.

— Даньку! Не забудь же про книжку, — мов давно знайомому, нагадала Оксана.

Я пообіцяв не забути.

І ось ми обережно спускаємося з кручі до моря. Ми прямуємо до риббази. Дорогою Коська оповідає:

— Чудна оця Сана. Краща учениця в класі, а несерйозна — жах! Минулий рік вона ботанікою захоплювалась. Скільки у них торік квітів на городі було! А дерев маленьких скільки росло! То вона їх сама насадовила, сама доглядала. Мама в неї працює, йде рано на роботу, повертається увечері, а вона все сама. А тепер бачив що? Всі квіти позасихали, зачучверіли, а деревця пожовтіли, аж дивитись жаль на них…

Я й сам бачив, що на Оксанчиному подвір'ї зеленіла одна черешня. Всі інші деревця зовсім позасихали.

— А вона все пригодами захоплюється. Все шукає тієї книги, де про шпигуна в сірниковій коробці.

Мені чомусь стало сумно.

Жаль було і тих пожовклих дерев, і зачучверілих квітів, і блідої, худюсінької дівчинки.

Ви, мабуть, гадаєте, що риббаза дуже велика? Як фабрика або завод? Нічого подібного. Це звичайна дерев'яна будова, схожа на колгоспну ферму, тільки стоїть вона над морем і біля неї не телята чи поросята гріються, а лежить дуже-дуже багато різних бочок. І пахне рибою. Тут так пахне рибою, що, коли нанюхаєшся того повітря, і самої риби їсти не схочеш.

Від риббази в море тягнеться дерев'яний місток на товстих почорнілих палях. До того містка пристають рибальські моторки і баркаси. А ще з того містка дуже зручно вудити в морі рибу. Ляжеш отак животом на теплих дошках, дивишся вниз на поплавок і знай одне — смикаєш вудку.

А вудилось напрочуд вдало. Може, бички навмисне спливалися до риббази, розшукували родичів, спійманих рибалками, чи, може, припливали сюди на розвідку, а тільки було їх тут багато, і брались вони чудово. Закинеш вудку, і сісти не встигнеш — уже потягло. Смикнеш — дивись! — бичок причепився.

Отак ми й смикали з Коською, аж поки на містку не з'явився Жорка-одесит.

Ми з ним познайомились ще як тільки прийшли на риббазу. Він саме виліз із води та натягав на свої чорні-пречорні плечі справжню морську тільняшку. Я не міг надивитись на ту тільняшку, яка так пасувала до морських штанів. А на морській гальці ще лежав і новісінький моряцький кашкет. Одним словом, я відразу зрозумів, що бачу перед собою справжнього і, видно, бувалого моряка.

— Це Жорка-одесит, — шепнув мені Коська, і я ще більше впевнився в тому що цей Жорка не звичайна тут особа.

Жорці-одеситу було років двадцять з гаком. Невисокий на зріст сухорлявий, він весь час посопував гачкуватим носом і лукаво підморгував лівим оком. Вдягнувши тільняшку, він взяв до рук кашкета і поважно настромив його на маленьку голову з школярським їжачком. Кашкет був завеликий Жорці, він, мабуть, дістав би йому до плечей, коли б не зачепився на круглих хрящуватих вухах.

— Вудити топаємо? — підморгнувши, запитав Жорка.

— Вудити, — ствердили ми.

— Шьо тут вудити? — зневажливо закопилив губу та заплющив очі Жорка, — шьо тут вудити? От у Індійському океані вудня, ото — шьо твій перший сорт.

З цих слів я визначив, що Жорка побував, видно, по світах. І я не помилився. Вже через хвилину морячок розповідав:

— Шьо, хіба це море? Це — калюжа, мокре п'ятно і не більше. Ось єслі же взяти Атлантичний океан або Середземне море — це вам — шьо — жарти? Ото вещ, отам е де розмахнутись. Бувало, йдемо в морськом торговом хлоті — ех, мамо моя! — ні кінця ні краю… Ширина, простор, ні берега, — шьо берега! — землі ніде не видати… Пливеш три дні, тиждень — шьо тиждень? — місяць! два місяці! — і хоч би тобі острів або острівець який. Тільки летючі риби та кити… шьо кити? — воотта-кенні акули!.. Йдуть так акуратно біля корабля, ніби тобі дамочки по Дерибасівській прогулюються, культурні такі, вежливі, а спробуй — кинь їм людину за борт — в один мент злопають. Запалити у вас, младєнці, немає?

Те дивне прохання морячок звернув чомусь до мене. А я відразу здогадався чому: вивідати хотів, чи я не курю? Потрібне воно мені, те куріння, хіба я не знаю, що цигарки життя вкорочують?

Хоч як було цікаво послухати бувалого моряка, але ми біля нього довго не затримувались. Коська поспішив на місток, а я не хотів від нього відставати.

І ось тепер Жорка-одесит сам підійшов до нас:

— Шьо, бере чи спрашуваєть?

— Та бере трохи, — відповів Коська.

Жорка-одесит наблизився до нас, сперся ліктем на стовп, чвиркнув крізь зуби в море.

— Шьо то за лов? Дріб'язок, — скосив він око на Косьчин кукан. — От я колись вудив у Індійському океані. Не пам'ятаю вже, чи то в Бомбеї, чи то в Сань-Хранціско під