Морська чайка - Юрій Оліферович Збанацький

— Потрібний він тут! Липне, як шевська смола, а мама його потім сердиться. «Не ходи з тими розбійниками!» Потрібен він мені — хникало таке.

Чути було, як мама повчала Асика:

— Сиди з мамою, я тобі кажу. Мама тобі тільки добра бажає. На те вона й мама. А до тих забіяк не йди — вони все одно тебе поб'ють або щось віднімуть.

На невеличкому Косьчипому подвір'ї — ціле господарство. У просторих клітках — кролі. Великі, сірі, вухаті. А білі — червоноокі. Є й зовсім манюсінькі, наче білі пушинки. Сидять, хрумкають бур'ян, плигають, смішно викидаючи довгі задні лапки.

А на невеличкому хлівчику — голубник. Штук шестеро голубів — червоних, білохвостих поважно походжають по даху, гудуть, туркочуть. В кутку — коза з двома рябими втішними козенятами. Тут же поруч, в тісному курнику, виплетеному з рідкої дротяної сітки, — кури: стара квочка і малі курчата. Копошаться в піску, цівкають.

Я дивився на все те з подивом.

— Це хто в тебе? Бабуся?

— Ні, бабуся тільки козу доїть. А то все я.

— І курник зробив? Коська сміхотливо гмикнув:

— А то, може, просив кого?

— І клітки для кролів?

— Та що то за клітки? От коли в мене дошки будуть..»

— І голубник?

— Ат, там голубник. Ось мені пообіцяли хлопці шалівки — отоді зроблю голубника. Пар на десять, не менше, чесне піонерське.

Я з захопленням дивився на Коську. Даремно моя бабуся його недолюблює. То, певно, вона не знає, що він майстер на всі руки. Але я їй неодмінно розкажу…

А Коська тим часом висипав свою рибу з кукана в дерев'яні ночви, відкинув набік більшу.

— Це хай бабуся смажить. А ось ці — котиськам. Склавши дрібнішу рибу в якийсь черепок, Коська сторожко

оглянувся, підморгнув мені мовчки: пішли, мовляв.

За хвилину ми з ним вилізли на горище хлівчика. Тут, у великих ящиках з-під сірників, хижо світячи зеленкуватими очима, сиділи коти.

— Це в мене астронавти, — сказав Коська.

Я нічогісінько не збагнув із тих слів, тільки закліпав очима. А Коська тим часом просунув у дірочку бичка. Котрийсь котисько в одну мить схопив рибину, завурчав загрозливо, запирскав сердито.

— Тихше ви, забіяки, — повчав Коська котів, подаючи їм рибу.

Після того як Коська обдарував усіх котів рибою, я запитав:

— А чому ти їх так називаєш? Коська з подивом зиркнув на мене:

— Ти що — не знаєш, кого астронавтами зовуть? Чув он — Лайку в супутнику на небо закинули. А то хіба один супутник буде? Я вже знаю — коли одного закинули, то швидко все небо в супутниках буде. То чому тільки собак мають в супутники садовити? А по-моєму, котів краще. Вони, знаєш, які живучі? Кота й на Місяць закинути, то він там не подохне.

Я з подивом глянув на Коську. Ні, він таки без десятої клепки, цей хлопець!

— То ж не думаєш ти сам супутника запускати?

Коська зиркнув на мене так, ніби в мене були не всі вдома.

— Теж мені вигадав! Я їх видресирую, навчу, як у ракеті літати, а тоді вченим передам. Думаєш, відмовляться?

Тепер уже і я не дивувався Косьчиній вигадці. Учені, справді, могли не відмовитись від такого подарунка. А Коська невгавав:

— А то ще можна котячий концерт влаштувати. Це тижнів два тому приїхав до нас у селище Ів із своєю Сімоною, то я переконався, що справді є на світі котяча музика. Вони привезли з собою магнітофон, то там на плівці таке записано! Як увімкне — і нявкає, і гавкає, і мукає, і кукурікає…

Я, не кліпаючи, дивився на Коську. В мене аж мороз пішов поза шкірою. Та чесне ж піонерське — він таки божевільний, цей Коська. Верзе якусь нісенітницю — до чого тут Ів Монтан? Він живе у Франції і тільки один раз приїздив у Радянський Союз. А по-Косьчиному, то він в нашому селищі живе, над морем…

А коти тим часом проковтнули всю рибу, дивились на пас жадібними очима та тільки облизувались. їм, видно, хоч би й усіх бичків з Чорного моря витягнув — не нагодував би.

— А який це Ів? — запитав я, не зводячи очей з Коськи.

— Та не думай, що справжній. Той, справжній — співає, а цей тільки мугикає. Але зве себе Івом і без штанів ходить. От чесне піонерське. Отака дилда, років двадцяти чотирьох, вже одружений, а дурний, аж світиться. Постригся під Іва Монтана, вирядився, як папуга, витанцьовує під оту котячу музику.

Ні, тут, в цьому селищі, не встигаєш закривати від подиву рота. То Робінзон з П'ятницею, то Асик з мамою, а це вже якийсь пришелепуватий Ів без штанів.

Нагодувавши котів, ми злізли з горища. Коська запросив мене у хлівчик. Ну, тут уже справді було чого здивуватись. У Коськи тут була справжня столярна майстерня. Дерев'яний верстат, — такий я бачив тільки у нашій школі,— різні рубанки, фуганки, долота, молотки, стамески, пилки та швайки. По кутках стояли вистругані дошки та брусочки, на верстаті якийсь незакінчений ящик.

— Оце бачиш — супутник будую, — пояснив Коська. — Не справжній, безумовно, але в ньому буде темно-темно, як і в справжньому. Хай кішки до темряви поступово звикають. А тоді вони й літати не побояться. Хочеш, будемо разом майструвати?

Ну, хіба я міг відмовитись від такої звабної речі?

Потім ми з Коською видерлися покрученою стежкою вгору, на високу кручу, бігали в приморський степ. Тут ми зривали і полин, і буркун,