Морська чайка - Юрій Оліферович Збанацький

Дід неквапливо випив, крякнув, поважно витер вуса, розгладив їх і взявся за ложку.

Бабуся сунула люльку під дах, гидливо витерла об рушник руки.

— Як він тільки й бере до рота оту погань? Тут потримаєш тільки хвилину в руках — тиждень руки горілим тхнуть. А ото ж зимою як зачадить в оцій халупі…

— Та не обманюй уже, стара, я надвір виходжу…

— Виходиш! Не навиходишся кожного разу, он треба про хату щось думати…

На городі в діда, під самісінькою кручею, стояв просторий недокінчений будинок. Викладений з ніздрюватого чєрепашнику, вкритий червоною черепицею, майже закінчений, тільки що без вікон та дверей.

— А чого ж ви будинку не закінчуєте? — запитала мама. Дід поклав ложку, зітхнув:

— Запитай он свою маму. Вже п'ять літ стоїть будинок — не дозволяє закінчувати та й годі.

Бабуся не дала договорити дідові:

— Не дозволяє закінчувати… А то думаєш, я дозволю тобі будуватися під самою горою? Та чи ти не бачиш, що та круча так і дише, так і хитається вся? Та то ж тільки ввійди в ту хату, а воно тебе так і накриє… То що, вже наївся, чи як? Та не шар чортзна-де даремно, на вже он, закурюй, тільки йди звідсіля он туди до моря та й кади. Кади, серце, може, рибу в морі видушиш своєю люлькою, хай вона тобі западеться…

Бабуся з матір'ю починають прибирати зі столу, а ми з дідом йдемо до моря. Тут зовсім недалеко. Тільки ступиш кілька кроків од веранди — вже й на кручі. Глянеш униз, а там галька, хвилі веселі хлюпочуться.

Дідусь сідає на камінь, звішує великі босі ноги над морем. Пихкає люлькою, дивиться в темряву, туди, де дихає море і переморгуються червоні, зелені, ясні вогні пароплавів. В небі миготять зірки. Чудово в такий час над морем, прохолодно, тихо.

— То це в який ти перейшов? — запитує дідусь.

— В шостий.

Дідусь вдоволено хитає головою, попихкує люлькою. Я жду нових запитань, а дідусь мовчить, дивиться в море. І тоді я похвалився:

— А я морську чайку спіймав.

— Ов?! — дивується дід.

— її хлопці з рогатки підбили, крило їй поранили, а я підібрав.

— От розбійники! — басить дід. — Чайок не можна зобиджати. То ж санітари морські. Падло всяке вибирають, рибу, котра хвора, виловлюють.

— А я її лікуватиму.

— Молодець, — кладе мені на голову велику руку дід. — Посадови її на горище і лікуй. Аякже.

— А я вже посадовив.

— Тільки на нову хату садови. Там і просторіше, і безпечніше. А то на халупі можеш провалитися. Тут все на чеснім слові тримається.

Мабуть, ми ще б довго сиділи над морем, рахували б пароплави вдалині, коли б нас не покликала бабуся.

— Ану, рибалки, годі вже там кадити. До хати йдіть, спати час.

Ми з дідусем покірно пішли до хати.

Прокинувся я на світанні. Вдома я ніколи в такий час не прокидався. Спали ми з дідусем на веранді, дід на дерев'яному тапчані, а мені послали на саморобній розкладушці.

Ох і добре ж спати на березі моря! І не холодно тобі і не жарко, море всю ніч шумить, а ти спиш, спиш і не можеш ніяк відіспатись.

Дідуся вже на своєму місці не було. Видно, він ще вдосвіта подався на рибальський стан; мій же дідусь, щоб ви знали, не простий рибалка, а бригадир.

Схопився я з ліжка, вибіг на кручу, хотів був робити фізкультзарядку, глянув на море, та й про все забув. Та й хто б не забув, коли б побачив отаку красу? Скільки й видно — все море й море. Синє-синє, ніжне-ніжне, ані кінця йому, ні краю. Дивишся-дивишся і ніяк вже не збагнеш — чи то там за морем підіймається небо вгору, чи і небо вже море? А по морю смуги стеляться — зелена, срібна, золотава. На самому обрії — пароплав. Білий-білий, немов лебідь, хтозна, чи рухається він, чи застиг на місці, милується безмежною красою моря.

А над водою невтомно плавають чайки. Побачив я їх і враз стрепенувся: це ж моя чайка, видно, досі за мною скучила?

Прожогом кинувся на горище. Тут ще темно, сонце ж іще не сходило. Дивлюся-дивлюся — немає моєї чайки. Я почав по кутках нишпорити, а бабуся вже кричить:

— А кого це там по горищу носить? Тьху, крейдою зовсім очі запорошило. Це ти, Даниле? Ану геть мені звідти!

Я завмер. Сиджу тихо на горищі, ніби й я не я. Оглядаюся навколо. Коли вже очі до темряви трохи звикли — побачив я свою чайку. Затиснулась в куточок, зіщулилась. Я й про бабусю забув — мерщій до чайки. А вона мене, видно, не впізпала. Як довбоне своїм довгим дзьобом у обличчя, то мов двома швайками так і впилась у лоба та щоку. Добре, що хоч по в око.

— Дурна ти, — кажу, — чайко. Це ж я, Данько, рятівник твій. — Та схопив її в руки, та з горища мерщій.

Пішов я в дідову новобудову. Не було тут ні вікон, ні дверей, одна стеля була покладена. По драбині видерся я на горище. Воно просторе, закидане старими сітками, морською травою, дровами та стружками. Через єдине невеличке віконце скупо просвічувалось небо, але на горищі було світло. Мені тут дужо сподобалось. Я випустив з рук свою чайку, вона задоволено стріпнула здоровим крилом, пішла