Федько у пошуках чупакабри - Сергій Володимирович Гридін
— Хро-хро! — рохнула свинка, підстрибнула, перекрутилась у повітрі і кинулась до бандитів, які вже почали копати землю під однією з беріз. Чупакабра, не довго думаючи, вчепилася зубами у ногу опецькуватого Зіні.
— А-а-а-а! — зарепетував той і випустив з рук металошукач. — Вона сказилася чи що? — Зіня стрибав на одній нозі, силкуючись скинути Нюру, але сйинтус, наче досвідчений бійцівський пес, тільки міцніше стискував зуби.
— Зараз я її зніму! — гукнув Чахлик. Він підняв лопату, прицілився і щосили махнув. Незважаючи на запеклу боротьбу між пацею та Зінею, їхні ангели-охоронці в цю мить, либонь, домовилися, що мають робити. Бо інакше товстун залишився б без ніг, а Нюра — без голови. Отож Зіня зашпортався — і саме вчасно! Тільки-но він гримнувся на землю, лопата просвистала над його головою, вислизнула з рук довганя і зашаруділа в кущах.
— Наших б’ють! — пролунало зненацька, і з диким криком на арену вискочив Федько. За ним, гавкаючи, кинувся Маркіз.
Дальші події нагадували карусель у парку розваг, у якій двигун несподівано закрутився з потрійною швидкістю. Суперники збились в одну велику кулю, яка, химерно пихкаючи і крекчучи, котилася по траві, змітаючи все на своєму шляху. Зляканий Фотошоп, наче велетенська гусінь, намагався відповзти і сховатися за деревом. Хлопці тільки лупали очима, пороззявлявши роти. Нарешті гальма у них відпустило, і Біленький першим вискочив зі схованки на допомогу друзям. За ним мужньо кинувся Павло Віталійович, прихопивши по дорозі замашну дровеняку. Останнім вийшов Професор, який усе ще силкувався розгледіти, хто є хто у цій круговерті.
Аж ось купа розсипалась. Маркіз із гавкотом відскочив убік. Посередині стояли засапані Зіня та Невмирущий. Довгань стискав у руках злякано-жовтого Віруса, а коротун тримав за задні ноги Чупакабру, яка відчайдушно звивалася, силкуючись вкусити Чахлика за ніс.
— Стояти! — погрозливо глянув на хлопців Зіня. — А то я зараз цю свинюку на шашлик пущу!
— Хтось рипнеться — і йому кінець! — промовив худий. Тут справа була серйозніша, бо в руці його блищав уже добре знайомий ніж.
— А це взагалі що за істота? — кивнув на Віруса Зіня. — Якась ящірка-мутант?
— Сам ти мутант! — прохрипів прибулець з Інтернету, але гостре лезо змусило його замовкнути.
— Ми його заженемо комусь за гарні гроші! — кинув оком на Федька худий. — Схоже на хамелеона! Бачиш, як кольори міняє! — він трусонув Вірусом, а тоді повернувся до хлопчаків. — Коротше, так. Ви звалюєте, а ми спокійно закінчуємо свою справу! Оці двоє залишаться у нас заручниками! Якщо все пройде гладко, то свиню віддамо — нехай. А от цього хамелеона-переростка заберемо з собою, тут уже без образ. У-у-у-й, ти мій маленький мішечок з грошиками! — полоскотав він Федька. Біленький сіпнувся було до Чахлика, але той зупинив його гострим поглядом. — Ти ж не хочеш, щоб йому було боляче!?
Всі завмерли. У лісі задзвеніла важка тиша.
Біленький зважував можливість кинутися під ноги сухореброму, вихопити Віруса і разом з хлопцями накивати п’ятами. Але тоді під питанням залишалася доля чупакаори. А він, правду кажучи, встиг уже прив’язатися до неї.
Професор і собі метикував, як розрулити ситуацію, але цього разу мудрі думки зовсім не квапились до його мудрої голови.
А Павлуша просто стояв і нишком утирав сльози. Йому було дуже шкода цього прикольного Віруса, який тепер мав удавати хамелеона в чиємусь приватному зоопарку.
Пауза затягнулася. Бандити, тримаючи бранців перед собою, позадкували до кущів на іншому боці. Вони нізащо не хотіли відмовлятися від багатств, які, судячи з архівних документів, лежали під оцим самим деревом, і були готові боротись за них до останнього.
Несподівано з-за товстої сосни за їхніми спинами висунувся довгий дрючок, завис на мить у повітрі, приміряючись, і завдав два коротких, але сильних і влучних удари. «Чорні археологи», ані пискнувши, м’яко осіли на землю і відключились. Ніж випав з Чахликової долоні. Федько виборсався з його ослаблих обіймів, допоміг вивільнитись Чупакабрі і, сторожко озираючись, кинувся до Біленького.
Хлопці здивовано витріщили очі, чекаючи появи невідомого рятівника.
Зашаруділа хвоя під ногами. Хтось тихо згадав про качку, яка мала копати всіх у груди, і світу явився… дід Ілько власного персоною!
— Діду! — радісно закричав Павлуша, а тоді вражено додав: — А ти звідки тут узявся?
— А ви, гицелі, думали, що я вас самих на озеро відпущу! — посміхнувся у вуса дід. — Мені б Танька потім живому скальпа зняла! Та й вчасно же я поспів! — махнув він своєю палюгою на скарбошукачів, які ніби поверталися до тями.
— Ага! Оце та муха, яка мене мало до божевільні не довела! — кинув Ілько суворий погляд на Федька. Той зіщулився і сховався за Нюру, яка тут-таки настовбурчила шерсть і вишкірила зуби. — Скільки всякого розвелось! Не зразу і добереш, що воно за таке! — примружив очі старий, роздивляючись Віруса.
— То я з собою з міста привіз! — зреагував Біленький. — Ящірка така! Рідкісної породи! — підморгнув він друзям. Вони жваво закивали головами, мовляв — щира правда!
— А-а-а! Ну нехай! Вигулюй, коли привіз! — погодився Ілько.
Тут його погляд упав на йога, який корчився під деревом, намагаючись привернути до себе увагу. Дід нахилився, підняв ніж і перерізав пасок на руках Фотошопа. Той вийняв із рота кляп і став пристрасно дякувати за порятунок, кланяючись майже до землі. Уся увага була зосереджена на його колоритній персоні, тому ніхто не помічав, що роблять бандити.
А гладун і сухоребрик тим часом розплющили затуманені очі. Було видно, що мізки їхні ще не працюють. Зате рефлекси до них уже повернулись! А головний їхній рефлекс був такий: «Дають — бери, б’ють — тікай!». Тож вони тишком-нишком порачкували в кущі, а там…
— А-о-о-о! — замахав руками малий Барабаш, показуючи на скарбошукачів, які зникали у лісовій гущавині.
— Та хай тікають! — спокійно мовив дід. й Там десь твій татко вас шукає — ми з ним разом пішли, тільки різними дорогами! Якщо йому до рук попадуться — то вже не вирвуться! — Ілько дістав із кишені своїх фірмових шортів мобільний телефон, потицяв у кнопки і сказав кілька слів. — От і оформили! — радісно потер руки. — Дивіться, вони якусь трубу свою тут кинули! — тицьнув він пальцем у металошукач.
— А золото!? — вирвалось одночасно у Біленького та Професора.
— Яке золото!? —
