Федько у пошуках чупакабри - Сергій Володимирович Гридін

— А бодай мені курка на ногу наступила! — промовив дід, із насолодою потягуючись, але не випускаючи з рук свою палюгу. — Бач, краса яка! — він задивився на небо й затягнувся цигаркою. З-за хмарки вийшов повновидий місяць, заливаючи все навкруги срібним сяйвом. Ліхтариками блискотіли зорі. Десь далеко брехали собаки. Зрідка зривався на крик запізнілий півень.

Федько з Нюрою, не змовляючись, принишкли. Але дід, який не міг прочитати газети без окулярів, як виявилось, далеко бачив добре.

— А що то воно там ворушиться? — сказав він, угледівши темну купку на подвір'ї. Місяць знову сховався за хмарку. — Ти моя кицю-у-у-нька! — несподівано ласкавим голосом промовив Ілько і рушив уперед.

«Гм! — подумав Федько. — А я гадав, дід завжди сердитий, а він, бач, — «Кицюнька»! Ніхто ще мене так не називав!» Вірус аж схлипнув з розчулення.

— Мурочко моя! Ки-и-иценько моя! — примовляв дід, наближаючись.

На обійсті Барабашів жила велика сіра кішка, яку, особливо не заморочуючись з ім'ям, дід колись назвав Муркою. Ілько просто вмирав за своєю вихованкою, вибираючи для неї кращі шматки зі столу та годинами чухаючи їй за вухом. Останнім часом Мурка десь загуляла. Дід усюди її шукав, сердився на дочку і зятя, ніби це саме вони недопильнували кицьку. Федько та Чупакабра не були з нею знайомі, але починали розуміти, що тут щось не те.

— Маленька моя! Почекай, я тобі зараз ковбаски винесу! — раптом згадав дід, обернувся й почимчикував до хати.

Отут би Мурці-самозванці й розбігтись у різні боки, але Нюра з Федьком навіть не подумали про це. Вони завмерли, притиснувшись одне до одного, й чекаючи розвитку подій. Кодовим словом, яке тримало їх на місці, було «ковбаска». За хвилину дід повернувся.

— Я іду, іду! — попередив він.

— Н-я-а-а-ав! — нявкнув Федько, намагаючись видати себе за Мурку та відхопити шматок ковбаски, від якої він ніколи не міг відмовитись.

Нюра і собі замуркотіла, старанно імітуючи голодного кота.

Складалося враження, що на подвір’ї лежить як мінімум тигр, у якого проблеми з травленням і бурчить у животі, але глухуватий дід цього не вчув. Він підходив усе ближче, стискаючи в руці добрячий шмат ліверної ковбаси, яку завжди тримав для своєї улюблениці.

— Киць-киць, моя мишко! — видав дід, і це вже була повна нісенітниця.

Ілько зупинився біля «Мурки», яка зіспіваним дуетом ковтала слину, відчуваючи запах близького ліверного щастя. Ілько щедрою рукою відламав і кинув шматок. Долетіти до землі той не встиг. Нюра, яка виявилась спритнішою, клацнула зубами й відправила його за призначенням.

— Їж, маленька! — простягнув дід руку, щоб погладити свою Мурку. Проте замість м’якенької шерсті долоня лягла на жорстку, колючу щетину. Дід відсахнувся. — Матері твоїй перековінька! — вигукнув Ілько і шурнув палюгою по нахабному самозванцю. — А бодай ти сказився! Що за чортівня тут крутиться по ночах!

Нюра, яка щойно насолоджувалась упійманою ковбаскою, кувікнула і ще раз навмання клацнула зубами. Цього разу під гострі різці Чупакабри потрапило тільце Федька — приблизно тим місцем, де починався невеликий хвостик. Ніжна Вірусова п’ята точка не стерпіла такої наруги й озвалась пекучим болем. Неборака підскочив і, геть забувши про крила, поліз уверх по Ількових ногах, дряпаючи голі кінцівки гострими кігтиками.

— Караву-у-у-л! — закричав Ілько, розмахуючи палюгою і не розуміючи, що діється. Нюра, вирішивши не чекати кінця вистави, майнула до свого хліва, перелізла через загорожу і закопалась у солому. В сусідніх дворах загавкали собаки, розбуджені дідовим репетом.

— Згинь, нечистий! — стріпнув Ілько Віруса, прийнявши його за чужого кота, але той міцно тримався за тканину.

Аж тут ґудзик на дідових шортах неї витримав і вистрілив у темряву. Під вагою Федька одежина шурнула донизу, відкривши загалу широкі сімейні труси та худі, порослі густим волоссям дідові ноги. У кімнаті хлопців увімкнулося світло. У вікно висунулись три зацікавлені сонні пики і волохата морда. Загорівся потужний ліхтар на сусідньому подвір’ї.

Вірус виборсався з-під шортів, ракетою злетів угору, зробив там «мертву петлю» і з розгону пурхнув до хлопчачої кімнати, ніби метелик на яскраве світло. Біленький та Професор провели його здивованим поглядом. Павлуша навіщось голосно клацнув зубами, а Маркіз де Переймало з незворушністю англійського лорда кліпнув очима і вимовив: «Ой».

А дід так і залишився стояти посеред двору зі спущеними шортами. Тепер у яскравому світлі, яке лилося зусібіч, кожен охочий міг би розгледіти на його спідній білизні милі сердечка.

Брязнула клямка на хвіртці, яка відділяла двір Барабашів від сусідського. Криниця на дві хати була одна, тож тітка Марина, яка жила поруч, вільно заходила на їхнє подвір’я набрати смачної холодної водички. От і тепер, зачувши галас, вона накинула на нічну сорочку хустину, вийшла надвір, побачила Ілька та й побігла дізнатися, чи йому чого не сталося. Побачивши, що ніяка небезпека дідові не загрожує, Марина стала навпроти старого, взявши руки в боки.

— Ільку! Ти б так просто й сказав, що я тобі подобаюсь! — посміхнулась жінка, кивнувши на його легковажну, в сердечка, білизну. — Що ж ти, як маніяк, у мене під вікнами у спідньому шастаєш? Зайшов би, чайку попили б!

Перший раз у житті Біленький з Павлушею бачили, як почервонів Ілько. Це було видно навіть уночі, при світлі ліхтарів! Він квапливо натягнув шорти і, притримуючи їх рукою, майнув у хату, щось сердито бурмочучи на ходу. До дверей його провів дружний хлопчачий та сусідчин сміх.

Розділ 11

Наступного дня хлопці прокинулись пізно. Вночі ще з годину вони обговорювали шоу, голосно сміялись, підколюючи Федька. Дід до них не заглядав, незважаючи на галас. Здавалося, що його взагалі немає в хаті. Тільки іноді долинало його невдоволене бурчання та стукіт палюги об підлогу. Тоді друзі на хвильку змовкали — і знову вибухали нестримним сміхом. За деякий час вони заспокоїлись. Федько заліз під ковдру до Біленького, притиснувся до теплого боку і захропів. Через кілька хвилин до його храпу приєдналися решта друзів.

— Дивіться, що я знайшов! — своїм звичаєм розбудив усіх зранку Павлуша, тряснувши дверима об стіну.

— Дайте я чимось кину в це невгамовне дитя! — висунув рильце Вірус. — Ні сну, ні відпочинку змученій душі!

Біленький і собі щось промуркотів, перевертаючись на другий бік. Маркіз біля Професорового ліжка потягнувся, наче кіт, і смикнув на себе Петрикову ковдру. Той спочатку зіщулився від ранкової прохолоди, а