Федько у пошуках чупакабри - Сергій Володимирович Гридін

Переслідувачі, відсапуючись, зупинились біля паркана. Маркіз одразу повалився на запорошену траву, висолопив язика. Ніхто не наважувався зайти у двір першим, хоч усі знали, що господиня зараз розкошує собі в будинку-інтернаті. Але краще один раз злякатись, ніж усе життя потім інвалідом ходити! (Так казав їхній однокласник Ванько Монтицький, і в цю мить хлопці повністю погоджувались із ним).

Біленький заглянув через огорожу. Обійстя поросло височенними, у людський зріст будяками. Тільки в одному місці, здавалося, було прокошено. Під старими яблунями гнили зморщені плоди, насичуючи повітря густим запахом і гудінням бджіл та ос, які злетілись на безкоштовний бенкет. Хата видавалась нежилою, хоча на шворці, натягнутій поміж двох дерев, сушилось якесь ганчір’я.

— Хтось тут є! — тихо прошепотів Сашко. — А ти казав, що бабуня не живе в своєму будинку! — докірливо кинув він Павлуші.

— Та стовідсотково не живе! — обурився на братову недовіру до себе Павло Віталійович.

— Не живе!? А хто ж тоді білизну сушить!? Чупакабра вирішила пранку влаштувати? — насмішкувато кинув Професор.

— Де? — не повірив малий Барабаш.

Він через свій невисокий зріст не мав змоги побачити те, що бачили друзі. Павлуша підстрибнув, учепився руками за старі нефарбовані дошки й підтягнувся. Раптом гнилі дошки під вагою хлопця відірвались від опори і полетіли на землю разом з Павлом Віталійовичем.

— Та бодай їм пуп волоссям поріс! — Павлуша забився, а тому не втримався від того, щоб вимовити вголос улюблені слова дідя ІльКа, які той повторював на всі лади і при всякій нагоді. Але з вуст Павлуші вони прозвучали так смішно, що хлопці дружно зареготали. По-собачому усміхнувся і Маркіз, але тут же сховав свою посмішку, не ризикуючи образити людину, чия мама робить такі смачнючі пиріжки.

Малий Барабаш виборсався з-під дощок, ображено скривився, ніби роздумуючи, чи йому б не заплакати, а тоді несподівано теж розсміявся.

— Ану тихіше! — урвав дружний сміх Біленький. — Там хтось ходить!

Тепер у паркані утворилася величенька прогалина, крізь яку можна було навіть протиснутися на обійстя, минаючи хвіртку і не ризикуючи потрапити на очі невідомій людині.

— А-а-а-а! — махнув рукою Павлуша, зазирнувши у двір. — Це Фотошоп!

— Я радий, що ти знаєш про графічний редактор «Фотошоп», — глузливо посміхнувся Професор. — Але до чого тут він? Чи ти хочеш сказати, що то голограма? А може, у нас галюни?!

— От село без сільради! — гмикнув малий Барабаш. — Дядько той, що там ходить, Фотошопом зветься! І ніякий він не редактор. Колись до тітки Ганьки внук із Києва приїздив, фотохудожник. От він на своєму ноутбуці все якісь «констеляції» робив. Тітка всім по селі розповідала, що її Дмитрик — найголовніший «фотошоп» в усій Україні! — пояснив Павло.

— То це її Дмитрик, чи що? — не зрозумів Біленький.

— Та ні! — засміявся Павлуша. — Це нашому діду оте слово дуже сподобалось! А тут незабаром оцей самий дядько намалювався. Дід, як його побачив, так і охрестив Фотошопом!

— Еге ж! Дід вміє завернути! — погодився Біленький, придивляючись до незнайомця.

Фотошоп, високий і худий, із кумедною ріденькою рудою бородою, стягнув зі шворки якусь ряднину, простелив її під яблунею, навіщось зняв штани і сорочку, залишившись у самих трусах та демонструючи глядачам гострі кістки, які випиналися з-під шкіри. Потім він кілька хвилин голосно хекав, роблячи смішні колові рухи руками, нарешті заспокоївся, всівся на підстилку, трохи подумав, а тоді несподівано заклав обидві ноги за голову, скрутився в чудернацький вузол та так і застиг.

— Капець! — вражено промовив Біленький. — Оце скоцюрбило дядька!

Хлопчаки, вистромивши у дірку в три поверхи зацікавлені головешки, спостерігали за діями новоявленого йога. Між ними намагався протиснути свій волохатий писок Марко.

— Я таке тільки по телику бачив! — підтримав друга Петрик. — А він хоч назад розмотається? Чи це головоломка для бригади «швидкої»?

Уявивши, як лікарі разом з водієм розплутують Фотошопове тіло, а той спокійнесенько дає їм поради, що і як, Професор голосно реготнув.

— Та тихіше ти! — зашипіли на нього хором Біленький, Павлуша і Маркіз. Петрик знічено замовк.

— Кажуть люди, — зашепотів Павло Віталійович, — що він в Індії довго був. Пресвітера якогось там шукав! А потім у нас, у селі оселився. Спочатку в наметі біля Чорного озера жив, а тепер, видно, сюди перебрався! Все щось копає!

— Кого шукав? Якого пресвітера? — не зрозумів Професор. — Там зазвичай у буддистів просвітлення шукають, а пресвітери — це ж у християн, то чого було аж до Індії пертися?!

— Ну, може, й просвітлення! Це мені дід розповідав, а він казав — пресвітера, — не став наполягати Павло Віталійович.

— Стоп! — втрутився Біленький. — Ти сказав — копає!? А що шукає?

— Дід казав, що скарби! Ніби їх тут багато є: козаки колись сховали, а потім самі не змогли знайти! Земля — вона ж увесь час, рухається! — підняв пальця догори Павлуша, а потім додав, похитуючи головою: — Але я думаю, дід мене розводив — казочками годував, як маленького!

— Хтозна! — задумливо сказав Біленький, згадавши знайдені монети. — В кожній казці є доля правди! — було видно, що він про щось напружено думає. Та враз, ніби перериваючи свої думки, він промовив: — Ходімо додому! Чого тут стовбичити? Не будемо людині заважати!

Сашко загадково посміхнувся і швидко рушив по дорозі. За ним потягнулась трійця товаришів. Треба було закінчувати з прибиранням.

Розділ 8

Нарешті останні мішки було знесено на купу. Шопа тепер нагадувала музей, в якому по полицях було розкладено старий реманент.

Хлопці, ставши рядочком перед дверима, з гордістю споглядали свою роботу. До них примазався Маркіз, який кіготь об кіготь не вдарив, щоб навести тут лад, але тепер теж сидів біля друзів, гордовито висолопивши язика.

— Бачиш, які ми молодці! — не втримався де Переймало. — Оце я розумію — попрацювали!

— Хто не працює — той не їсть! — ніби знічев’я кинув Біленький, але Марко від тих слів зіщулився і похнюпив голову.

— Хлопці! — гукнула з порога тітка Таня. — Йдіть перекусіть щось та й будете собі відпочивати!

П слова здалися друзям солодкою музикою. Відпочивати! Нарешті можна зайнятися своїми справами, а не тим, що хочуть дорослі.

— Пішли, швиденько поїмо і глянемо твій комп’ютер! — мовив Біленький. — Та й про монети треба інформацію пошукати!

За півгодини каструля свіжого червоного борщику з м’якенькими пампушками, які смачно пахли часничком, опинилася у хлопчачих животах. Маркові дісталась велика