Федько у пошуках чупакабри - Сергій Володимирович Гридін
Біленький і собі усміхнувся, взяв Федька на руки, прикрив сорочкою від сторонніх очей і потягнув до їхньої кімнати, щоб послухати Вірусову розповідь про те, що сталося з ним після зникнення.
Розділ 9
…Отаке-то буває! — закінчив Федько свою історію, зжувавши по ходу розповіді з десяток пампушок і запивши їх доброю склянкою молока.
Його черевце закруглилося, набрало рожевого кольору і нагадувало зараз ситий животик немовляти.
— Оце так! — кивнув Біленький. — Тут можна окрему книжку писати про твої пригоди зі шмиглями.
— А що? І напишу! — аж скочив на ноги Федько. — Популярний у реальному та віртуальному світах письменник, автор жахливих історій, страшний зовні, але ніжний глибоко в душі, неперевершений Вірус Федько і його книга «Як позбутися проблем зі шмиглями?» — продекламував він, ніби оголошуючи бійця на рингу.
— Щось воно більше на книгу лікаря Комаровського скидається! «Проблеми із шмиглями…» — передражнив Сашко. — Ніби про нежить і способи його лікування!
Хлопець по-дружньому штурхнув Федька. Той брикнувся на спину, змахнувши крилами, позеленів і вкрився фіолетовими крапочками:
— От вам і дяка за звільнення людства від страшної вірусної небезпеки! Інші б за таке пам’ятник поставили. Принаймні маленький. Десь на околиці.
Професор із Марком перезирнулись.
— А ти прикольний! — штрикнув Федька пальцем у бік Павло Віталійович. — І веселий! — додав він, зачудовано спостерігаючи за тим, як його новий друг ненастанно міниться кольорами. Після знайомства з балакучим собакою здивувати його було важко, але цій істоті це вдалося.
— За першим разом я тобі прощаю, хлопче! — знову скочив на ліжку й погрозливо наставив кулаки Федько. — Але спробуй мене штрикнути ще раз, і я тобі злегка наваляю!
Барабаш остовпів, не очікуючи такої реакції.
— Е-е! Ти свої коники облиш! Я за брата і сам кому хочеш наваляю! — укоськав Віруса Сашко.
— О-о! Брат мого друга — мій брат! — широко усміхнувся Федько. Павлуша заспокоївся і теж розтягнув рота в усмішці, демонструючи дірку замість одного з передніх зубів.
— Годі балачок! Час робити справу! — рішуче сказав Біленький і простягнув руку до Професора. — Дай-но мені ті монети!
Він акуратно, ніби боячись пошкодити, розв’язав сап’яновий мішечок, витяг Павлушину знахідку і став розглядати її, відклавши мішечок на ліжко. Коло нього над срібним круглячком посхилялись і інші «експерти», роздивляючись монету з усіх боків. Федько, якому коротко розповіли про знахідки, зручно всівся на плече Біленькому, Маркіз де Переймало поклав голову Професорові на коліна. А Павлуша навіть відкрив рота від зосередження.
На одній стороні монети був напис: «10 копеекъ, 1913, С.П.Б.», його прикрашали віночок та пузата корона. На звороті були викарбувані двоголовий орел і букви: «В» і «С».
Біленький висипав на ліжко решту монет із торбинки. На кількох із них був вибитий схожий на козака вусатий дядько з великим молотком у руках, а на іншій стороні красувались обплетені виноградною лозою літери «І» та «В». Ніяких інших ознак, що вказали б на те, коли і де їх викарбувало, не було. А проте від цих потьмянілих жовтавих монет віяло старовинними скарбами, про які розповідають легенди.
— Нехай мене муха копитом копне, якщо це не золото! — прошепотів Павлуша. — Так і є! Усе точнісінько, як дід розповідав. Це козацький скарб!
— А в шопі чого валявся? — недовірливо поглянув на малого Професор. — Чи, може, запорізькі козаки допомагали її дідові будувати та й залишили кілька монеток старому на згадку!?
— Шкода, Інтернету немає, — скоса глянув Біленький на Павлушу. — Зараз би швидко розібрались. — Ну, з цією все зрозуміло, — кинув він у торбинку царську монету 1913 року. — А от з цими…
— Ех, оце якби дійсно скарб знайти — невеличкий, кілограмів так на 50–60! Накупили б собі всякого непотребу! На теплі моря поїхали би! — потирав лапки мрійливо-жовтий Вірус.
— Було би непогано! — кивнув Біленький. — Я думаю, треба за Фотошопом стежити. Навіщось же він риється на Чорному озері. Так зекономимо час. Не доведеться копатись там, де він уже побував!
— Ти віриш у казочки про скарб!? — скептично скривив губи Петрик.
— Я — не дуже… Але пам’ятаєш, неподалік від нас колись яму під фундамент копали і екскаватором горщик із землі вивернули? Ми тоді ще бігали дивитись!? Хіба не монетки там знайшли? — в’їдливо спитав друга Сашко.
— Реально! — Професор облишив свої сумніви. — То коли стежити починаємо?
— Пропоную — завтра! — втрутився Маркіз. — Сьогодні вже лапи відвалюються, та й голова обертом іде від усіх подій!
— І не дивно! Гляньте на годинник! От ми захопились! Ніби тільки обід був, а вже і вечір. Чого це тітка їсти не кличе!? У неї ж усе по годинах! — здивувався Сашко.
— Ой! Я ж забув! — скрикнув Павлуша. Бони з татком у гості поїхали. У когось день народження в сусідньому селі. Там і заночують! А вечерю мама на столі залишила, під рушниками. І просила, щоб я вам сказав, а мені то геть із голови вилетіло.
— Нічого! Зараз перекусимо — і спати! А план будемо завтра складати! — мовив Сашко. — Це навіть добре, що з дорослих тільки дідо лишився. З Федьком простіше буде. Дід уже і так думає, що в нього галюцинації після тітчиного компоту!
Друзі засміялись і подалися вечеряти. За вікном голосно співали півні, сповіщаючи про наближення ночі.
Розділ 10
А в той час, коли друзі пізньою вечерею відзначали неочікуване повернення Федька, чупакабра Нюра, вилежавшись на горищі баби Сеньки і зголоднівши, згадала затишний саж, у якому їй зранку залишили так багато смачного їдла. Принади вільного, але голодного життя чи сите майбутнє в тісній в’язниці? Вибір був непростий.
Нарешті Чупакабра дійшла висновку, що покірне порося двох маток ссе, і вирішила: вдень спокійно можна виспатись на м’якому сіні у Барабашевому хліві, а вночі — бешкетувати по селу, маючи залізне алібі.
Ще раз кинувши оком на поцупленого «Гаррі Поттера» і навіть перегорнувши ратицею кілька сторінок, Нюра зрозуміла, що книжка їй потрібна як п’ята нога і вирішила її повернути на доказ свого каяття.
Вона тихенько визирнула назовні, прочинивши двері з горища. На подвір’ї було тихо. З вікон хатини у загуслі сутінки сіялось тьмяне світло. Раптом Чупакабра згадала свою бабу Сеньку, її ласкаві руки та ніжні слова, які та шепотіла їй на ніч, і пекучі сльози накотилися їй на очі. «А що, як то вона в хаті?» — майнуло у свинячій голові, і Нюра вирішила таки заглянути до рідної оселі, хоч і бачила дивного чоловіка, який вештався подвір’ям удень.
Узявши книжку в зуби, свинка швидко