Заслучанські робінзони - Олексій Макарович Савчин

— Лягай! — Крикнув Льошка і сам притулився до дна човна. Потім простягнув вперед весло, уперся в стовбур і поступово почав послаблювати руки, щоб зменшити удар. Колода не зіткнулася з чайкою, але зате міцно зчепилася з нею, і далі вони попливли вже разом.

— Ось принесла її біда на нашу голову! — бурчала Маруся. — Як же тепер від неї відчепитися?

— Почекай, не гарячкуй, якось відчепимося, — спокійно сказав Льошка і поступово, не поспішаючи, вивільнив лодку.

Минули озерце, знову пішли кущі. Часом вони здавалися островами, але коли чайка наближалася, вони легко перетинали ці "острова" прямо по воді. Траплялися й дерева: верба і вільхи, навіть старі дикі яблуні, он і дуб розтрощенний блискавкою, під яким позаминулого року загинув десятикласник-пастушок, що «сховався' від бурі…

Попереду, вже недалеко, виднівся густий синій острівець з темних дерев.

— А він, здається, стоїть високо, на сухому місці, - визначив Льошка і тихенько встав, щоб подивитися. — Хочеться ноги випрямити, затекли…

— Та зачекай ти, не вставай, зараз приїдемо, — сказала Маруся, але й сама не втрималася, трохи підвелася і вдивлялася у далечінь.

— Здається, піщаний пагорб видніється, — промовила, дивлячись з-під руки.

Але човника завертів підводний вир, і не встигли мореплавці схаменутися, як їх закрутило і стукнуло об той осмалений, але все ще могутній стовбур дуба. Удар був несильний, він не заподіяв б великої біди, якби вони сиділи. А тепер — Льошка одразу полетів під Марусю, а весло впало далеко позаду чайки і завертілось у вирі. Стрімнина підхопила безпорадну лодчину і стрімко понесла далі…, чайка вдарилася боком об кострубату вільху і перевернулася…

Все відбулося так швидко, що Льошка, навіть не помітив, що робиться за його спиною. А Маруся, борсаючись у воді, не видавала ні звуку.

Оглянувся хлопець — ні човника, ні товаришки! Що за чорт?

— Марусю! — крикнув він.

— Шо! — Почулося зовсім близько. Глянув хлопець — і очам своїм не повірив.

— А де човник?

— Не знаю.

— Як не знаєш?

— Та так. Втік, поплив…

— Пригода, — спокійно відповіла дівчина, стоячи у воді по самі груденята, що виділялися кофтою спортивного костюма.

— Що ти наробив?

— А може, це ти наробила?

Так вони сперечалися, поки не пройшло перше враження від катастрофи. Ніхто нікого всерйоз не звинувачував, та й яка користь в цьому, але звичка посперечатися, дорікнути один одного позначилася й тут. І тільки добре насварившись, немовицькі мореходи почали шукати вихід з непростого становища.

А положення дійсно виявилося незавидним: їм нікуди було податися, крім лісу, що виднівся за півкілометра… Добре що були у спортивних еластичних костюмах і ті не дуже набухали під водою. Зняли гумові чоботята і побрели до острова…

Сонце вже повернуло на другу половину дня. Безкрайній водний простір іскрився на сонці. З півдня трохи дихав теплий вітерець. Вода хлюпала біля дерев. Зі свистом пролетіли дві качки. Сонце приємно зігрівало мокрий одяг. Настрій покращився, особливо хлопчини. Він навіть почав жартувати:

— Коли-небудь ще раді ми будемо, що так вийшло. Тут тобі і море, і корабельна аварія, і таємничий острів. Може, навіть якісь страшенні чудовиська зустрінуться

— Невелике щастя, з нічим на безлюдному острові залишитися, — заперечила Маруся.

— А ти хочеш, щоб тобі все готовеньке подали? Тоді вже краще було дома сидіти.

— Я краще би зараз сиділа вдома. Бо лише такий, як ти, дурний хлопчище радів би нашому становищу.

— Ех, ти! — Докірливо кинув Льошка. — Що ж далі буде, якщо ти вже розкисла? — усміхнувся.

Пробрівши тетрів за триста друзі відчули під ногами тверду землю і невдовзі дісталися до такого місця, де і руки і ноги грузли в багнистому дні.

— Що ж тепер робити? — Роздумував Льошка, зупиняючись біля куща. — Ні плисти, ні йти…

— Мабуть треба повзти на руках, — сказала Маруся і, розпластавшись на воді, легко попливла, перебираючи руками по землі. За нею кинувся і Льошка.

Все йшло добре, поки тіло трималося на воді. Але коли до берега залишилося метрів п'ятдесят, обоє "сіли на мілину": рухатися далі стало неможливо. Не можна було ні спертися руками, ні піднятися на ноги-від кожного руху наші пострадалі все більше грузли в болоті. Хоч бери та назад повертай!

Друзі чіплялися за кожний корчик, за торішню осоку — аби знайти опору. Повільно, повільно, але наблизились до бажаного берега.

Вибралися на берег ледь живі, геть обліплені багнюкою, тремтячі від холоду.

Берег виявився дуже затишним. Досить високий, сухий, він виходив на південь і тому добре нагрівався сонячними променями. Під пологом вікових сосен не відчувалося ні найменшого вітерця. Від нагрітої землі віяло теплом, як в погожий літній день. Особливо вабили до себе плями чистого білого піску. На нього й звалилися наші мореходи.

— А тут було б зовсім непогано, якщо б… — Сказав Льошка втомленим голосом.

— Якщо б не це "якщо б", було б справді добре, — з усмішкою погодилася

Маруся. — Але, якщо ми висохнемо в такому брудному одязі, буде ще гірше: станемо справжніми муміями.

— Для тебе це особливо небезпечно, з твоїм волоссям будеш справжнім пугалом, — засміявся хлопець.

— Та й тобі буде не краще, — відповіла Маруся. — Треба змити цю грязюку і висушити одяг, поки сонце гріє.

— Треба, — ствердно кивнув Льошка.

Але обоє залишилися лежати нерухомо.

— Нічого не поробиш, доведеться вставати, — сонним голосом знову промовила Маруся.

— Доведеться, — погодився Льошка. — Ти йди по ту сторону сосни, я дивитися у твій бік не буду…

Всього одягу було: два спортивні костюми, дві футболки, дві пари гумових чобіт), а з речей- поломаний Льошчин перочиний ножик, гребінець