Заслучанські робінзони - Олексій Макарович Савчин
Погода стояла тиха, тепла. Весняне сонце припікало. Дерева зазеленіли. Йшов другий паводок на Поліссі в цьому році: перший був з місяць тому, — з крижинами, заморозками. Після нього тижнів зо два трималася справжня тепла весна. Вода майже зійшла. Але потім знову почалися дощі і снігопади. Лише кілька днів тому скінчилася й ця негода. В селі, де вище, вже й приступили до оранки, і сівби, але в цій низині, за Язвінкою, на лугах морем стояла вода…
Зі стрімким весіннім таненням снігів прийшла велика вода.
На околиці поліського села сусідські діти; хлопчик і дівчинка років десяти пливуть на чайці, плоскодонці, туди, далеко за село, в надії спіймати зайців, як дід Мазай…
— Прав туди, он у ті корчі, подивимось там! — командує Льошкою сусідська Маруся. А сама міцно вчепившись руками у невисокі опуклі борти, присівши навпочіпки на дні, висьорбує з чайки воду консервною банку з під халви.
Льошка, встав на ноги і показуючи на зарослі лозняка раптом підняв весло і запропонував:
— А може туди у лісок, за Случ?
Але тут, десь відірваний водою великий пеньок, вдарив у бік чайчини і капітан, втративши рівновагу, ледь не вилетів за борт… — так сильно невеличка лодка хитнулася.
— Та дивись ти! Бачиш… — збурчала дівчинка
Льошка, керував стоячи. Чайка, або як старші звали її в селі —«душогубка' хитнулася ще сильніше й трохи зачерпнула води. Малі мореходи тут же розпласталися на дні і навіть затамували подих. Нарешті лодка заспокоїлася, але в ній заплескалась вода.
— Бачиш, чого накоїв! — З докором сказала Маруся. — І треба було тобі вставати! Вичерпуй тепер!
— То ти винна! — огризнувся Льошка. — Розкомандувалась!
— Я веслував би собі спокійно, ти ж повинна була сидіти на кормі і направляти чайку — сама ж казала, що ми мореходи, а ти стернова, бо брат тобі про таке розповідав…
— А, я добре знаю, де є зайці, я літом з батьком за рікою косив трактором кукурудзу, і бачив, як їх там багато…
— Чого ти встав на весь зріст? — в'їдливо докоряла Маруся- втопитися хочеш?
Звик хвалитися коли треба і не треба! Сядь!
— Ну ладно вже… — Миролюбно запропонував хлопець. — Давай краще вичерпаємо воду. Он скільки через верх налилося…
Мореплавці нерухомо сиділи один проти одного, наче лелеки в гнізді, і поглядали то на дно човна де було пальці на чотири води, то в очі один іншому.
Борти лодки, що і без того невисоко піднімалися над водою, осіли ще більше. І ще більш небезпечним ставав тепер кожен рух відчайдушних мореплавців.
А навколо розстилалося неосяжне каламутне море. Позаду вже ледве виднілися їхні хати, від яких вони віддалялися все далі, а попереду, далеко-далеко вимальовувався ліс… Влітку там у непрохідному болоті водилися чорні журавлі, воно зараз залите водою. Воді не було кінця-краю, і на всьому цьому просторі лише подекуди то групами, то поодинці виднілися верхівки кущів і дерев.
Погода стояла тиха, тепла. Весняне сонце припікало. Дерева зазеленіли. Йшов другий паводок на Поліссі в цьому році: перший був з місяць тому, — з крижинами, заморозками. Після нього тижнів зо два трималася справжня тепла весна. Вода майже зійшла. Але потім знову почалися дощі і снігопади. Лише кілька днів тому скінчилася й ця негода. В селі, де вище, вже й приступили до оранки, і сівби, але в цій низині, за Язвінкою, на лугах морем стояла вода…
2Саме в такий час й потрапили сюди наші мандрівники-однолітки, сусіди, яким разом не було й двадцять п'ять літ.
Льошка і Маруся готові були сперечатися в будь-який час і за будь-якого приводу і все ж жити не могли один без одного.
Бо ж росли разом. Обоє вчилися в одному класі, літом разом пасли оті кляті корови, разом нишпорили по всіх закутках, бо зроду цікавими були…
Вчилися обоє добре, читали багато книжок, особливо пригодницьких — Жюля Верна, Майна Ріда, Купера. Цікавили їх різні країни, "дикуни", індіанці, яких тепер, мабуть, й немає на світі. Захоплювалися різними пригодами з їхнього життя, що відбувалися років сто тому. Мріяли про пальми, джунглі, але жодного разу не бачили отієї пущі, яка починалася в декількох кілометрах за Случем. Взимку сидячі на печі,уявляли собі захоплююче, небезпечне полювання на тигрів, слонів, левів, але ні того, ні іншого не бачили, навіть за звичайної білкою, що стрибає з гілки на гілку не довелося поки що поспостерігати, бо ж телевізорів ще тоді не було.
Мріяли про море, про кораблі, але навіть по Случу, що протікає за кілометр від їхніх обійсть, ще не плавали
І ось нарещті наступили теплі дні, прийшла весна, а з нею двохтижневі канікули…, пора поліської повені і подорожі чайкою по залитих водою безкрайніх немовицьких лугах…
І ось наші задоволені мандрівники в напівзатопленій чайці-"душогубці" серед безмежного моря.
— Давай я допоможу тобі, вичерпаю воду чоботом, — запропонував хлопець.
— Нічого іншого не залишається, — легко погодилася Маруся. — Тільки боюся, що ти почнеш ворочатися, як ведмідь, і перевернеш чайку.
А я боюся, як би вона не перекинулася від твойого язика, — спокійно відповів Льошка і, знявши чобіт, почав вичерпувати воду і скоро на дні човника вже не хлюпала вода. Можна було плисти далі.
— Але ж до лісу, мабуть, далеко, — якось несміливо й тихенько промовила дівчинка.
— Що, злякалася? Вже нехочеш? — Підчепив Льошка.
— Тільки б ти не злякався, — насмішкувато відрізала Маруся.
— Ну, цього, бабо, не дочекаєшся! — самовпевнено свиснув Льошка. — Не перший раз по такому морю плаваю!
Льошка гріб обережно, але розмірено і сильно. Чайка пливла досить швидко. Ось наблизилися перші кущі, подекуди з води стирчить сухе бадилля кукурудзи: значить, вони вже за Случем. Але незабаром відкрилося інше, менше озеро.
— Бач, як воно тут, — озера йдуть одне за одним, — зауважив Льошка.
— Скажеш таке. Це ще невідомо. Може, під нами болото. Хто його тепер розбере? — відповіла Маруся.
Сильна світла струмінь, наче річка, перетнула їм дорогу, і човник почало відносити в сторону. Льошка вперто боровся з течією.
— Стережись! — Раптом гойкнула дівчинка.
Прямо на них неслася величезна рогата колода. Зіткнення було неминучим: розминутися з цею гіллястою колодою на