Бродяги Пiвночi - Джеймс Олівер Кервуд

вивертів долі, що траплялися під час їхніх пригод. А тепер він брав участь у найнебезпечнішій грі з усіх. Він бачив її. Він відчував її. Він був наче в пастці. В очах Закону, який нещодавно захищав він сам, Кент обернувся на вбивцю. А в провінції Альберта карою за вбивство була смерть через повішення. Він не відчув ані страху, ані переляку, і сам себе питав, чи добре розуміє ситуацію. Він вважав, що так. Річ лише у властивостях людської природи. Він гадав, що смерть — річ заздалегідь відома й невідворотна. Він вірив, що йому залишилося жити кілька хвилин. Аж тепер життя знову повернулося до нього — щонайменше, на місяці. То було неймовірне, хай і тимчасове полегшення, і…

Його серце завмерло від хвилювання, що раптом охопило його. Маретта Редіссон знала, що він не помирає! Вона натякала йому на це, але він, як чисто тобі дурбецало, не зрозумів натяків. Вона не співчувала йому, сміялася, ледь не кепкувала з нього, і все тому, що знала, що він не помирає!

Він швидко розвернувся до отця Лайонна.

— Вони повірять мені! — скрикнув він. — Я змушу їх мені повірити! Mon père, я збрехав! Я збрехав, щоби врятувати Сенді Мактриґґера, і я розповім їм, чому. Якщо лікар Кардіґен не зробив іншої помилки, скажіть їм, що я хочу бачити їх тут знову. Зробите це?

— Інспектор Кедсті чекає за дверима, — тихо сказав отець Лайонн. — Але я б не квапився, Джиммі. Слід зачекати. Я подумав би… поміркував.

— Хочете сказати — потрібен час, щоб вигадати історію, яка виглядатиме логічно, mon père? Я вже маю таку. Я знаю, що сказати. І ще… — він невесело посміхнувся. — Я зробив дуже відверте зізнання, хіба не так, отче?

— Воно було надто переконливим, Джиммі. Ти виклав усі подробиці, і ці подробиці, разом із тим, що ввечері перед убивством тебе бачили у Джона Барклі і це ти знайшов його мертвим кілька годин по тому…

— Усе це — залізні докази проти мене, — погодився Кент. — Насправді, я приходив до Барклі, щоб глянути на його мапу Землі Дикобразів, яку він зробив двадцять років тому. Він не міг її знайти. Пізніше він надіслав мені вісточку, що відшукав її. Я повернувся і побачив його мертвим.

Маленький місіонер кивнув, але нічого не сказав.

— Це мене бентежить, — продовжував Кент. — Схоже, мені таки доведеться крізь усе це пройти, як у спорті. Коли програєш, здіймати галас — недобрий смак. Виглядаєш при цьому як останній боягуз, ну, ви ж знаєте. Щоб грати за правилами, я, напевно, мав би промовчати й дозволити повісити себе, не створюючи зайвого клопоту. Смертельна гра, знаєте, і все таке. Але є інший бік справи. Моя бідолашна шия залежить від мене. Вона мені непогано служила. Дуже вірною була. Ковтала яєчню навіть того ранку, як гадала, що помре. Поганий же з мене представник роду людського, якщо я відступлюся від неї. Я хочу зробити їй добру послугу. Хочу врятувати її. І я зроблю це — якщо зможу.

Попри неприємну напруженість моменту, отцю Лайонну відрадісно було бачити, як до друга повертається давнє почуття гумору. Любов до нього здатна була витерпіти все. Він міг оплакувати Джеймса Кента, міг молитися за спасіння його душі, міг вважати його винним, і все одно він відчував до нього ту саму прив’язаність, яка занадто глибоко вкорінилася в його серці, щоб якась матеріальна обставина чи випадкова подія здатна була вирвати її. Тож отець Лайонн знову бадьоро всміхнувся, як раніше, і сказав:

— Боротися за життя — привілей, даний Господом кожному з нас, Джиммі. Я був наляканий, коли прийшов до тебе. Я вірив, що для тебе краще було би вмерти. Тепер бачу, що помилився. Це буде жахливий бій. Буду радий, якщо ти виграєш. Якщо ж програєш, то я знатиму, що ти програв з гідністю. Напевно, ти маєш рацію. Мабуть, буде найкраще побачитися з інспектором Кедсті, перш ніж щось думати. Це матиме свій психологічний вплив. Сказати йому, що ти готовий його бачити?

Кент кивнув.

— Так. Зараз.

Отець Лайонн підійшов до дверей. Навіть тоді він, здавалося, якусь мить вагався, немов бажаючи знову закликати Кента передумати. Потім він відчинив двері та вийшов.

Кент чекав із нетерпінням. Обмацуючи рукою постіль, він натрапив на хустинку, якою витирав губи, і раптом подумав, як давно не бачив на ній свіжих плям крові. Тепер, коли він знав, що рана не смертельна, тиск у грудях вже не спричиняв йому такої незручності. Він відчув бажання підвестися й зустріти відвідувачів на ногах. Кожен нерв його тіла прагнув дії, і хвилини тиші, що настали після того, як за місіонером зачинилися двері, були важкі для нього. Минуло чверть години, перш ніж він почув кроки, що повертаються, і за звучанням вгадав, що Кедсті йде не сам. Напевно, le père повертався з ним. А може, то був Кардіґен.

Те, що відбулося в наступні кілька секунд, стало для нього неабияким потрясінням. Отець Лайонн увійшов першим, за ним — інспектор Кедсті. Кент кинув швидкий погляд на обличчя командира Н-ської дивізії — і ледве впізнав його. Легкий нахил голови, який важко було назвати привітанням, був відповіддю на кивок і салютування Кента. Ніколи ще він не бачив, щоб обличчя Кедсті так сильно нагадувало маску позбавленого емоцій сфінкса. Але що вразило його найбільше, то це присутність людей, на яких він не очікував. Одразу за Кедсті увійшов Макдуґал, суддя, а слідом за Макдуґалом — констеблі Пеллі й Брант, прямі й підтягнуті, явно при виконанні службових обов’язків. Кардіґен, блідий і стривожений, увійшов останнім разом зі стенографісткою. Не встигли вони всі зайти в кімнату, як