Бродяги Пiвночi - Джеймс Олівер Кервуд

з’явилася на порозі його кімнати — окрім того, що в неї чарівне ім’я. Маретта Редіссон. Він щойно почав згадувати, які питання хотів їй поставити — дюжину, півсотні питань. Хто вона така? Як і чому прибула до Пристані Атабаска? Як зацікавлена в долі Сенді Мактриґґера? Що за таємничі стосунки між нею та інспектором Кедсті? (А вони вочевидь є.) І головне: що насправді привело її до нього, коли вона знала, що він помирає. Кент заспокоював себе тим, що неодмінно дізнався б усе це, якби вона не пішла так швидко. Він цього не очікував.

Питання, що зараз найбільше ятрило його мозок: навіщо вона приходила? Чи зрештою то була лише данина цікавості? У неї такі стосунки з Сенді Мактриґґером, що одна лише цікавість привела її подивитися на рятівника? Це точно було не з відчуття вдячності, якої вона аж ніяк не виявила. Сидячи біля його смертного ложа, вона відверто глузувала з нього. Дівчина не могла приходити як посланець від Мактриґґера, інакше б залишила йому послання. Вперше він засумнівався, що вона взагалі знала арештанта, незважаючи на дивну сцену, що розігралася перед очима О’Коннора. Але вона точно була знайома з Кедсті. Дівчина жодним чином не відповіла на його напівзвинувачення, що вона переховується в бунгало інспектора. Він ужив саме це слово — «переховується». Це мало справити враження. А вона з такою чарівною безпосередністю пропустила це повз вуха, наче взагалі не почула — а він знав, що чула вона його дуже добре. Саме тоді вона продемонструвала йому свої дивовижні довгі вії й поставила несподіване питання: «А якщо ви не помрете?»

І раптом Кент спалахнув, до кінця збагнувши, яким гострим і гнучким розумом наділена ця дівчина, і разом з тим прийшло глибоке й трепетне розуміння. Він відчув, що знає, чому вона покинула його так раптово. Вона збагнула, що мало не перейшла небезпечну межу. Було щось, що вона не хотіла йому розкривати, і не хотіла, аби він розпитував її. І його сміливий натяк на те, що вона ховається в бунгало Кедсті, стало для неї попередженням. Чи можливо, що сам Кедсті послав її до нього через причину, якої він не міг угадати? Це явно було не через Мактриґґера, врятованого ним хлопця. Тоді вона принаймні хоч якось подякувала б йому. І не сприймала б із такою холоднокровністю й захопливою байдужістю той факт, що він помирає. Якби свобода Мактриґґера для неї щось значила, вона б хоч трохи поспівчувала. Однак найбільшим компліментом, який він від неї одержав, не враховуючи поцілунку, було: «Ви так блискуче збрехали!»

Кент скривився і глибоко вдихнув, знову відчувши тиск у грудях. Чому він був упевнений, що всі вони йому не вірять? Чому навіть ця таємнича дівчина, якої він ніколи раніше не бачив, ввічливо назвала його брехуном, коли він зізнався, що вбив Джона Барклі? Невже сам факт убивства накладає своє тавро на обличчя? Якщо так, він ніколи цього не спостерігав. Деякі з найзапекліших злочинців, яких він ловив нижче по ріці, виглядали цілком привабливо. Наприклад, Горріґен, який сім довгих тижнів підтримував у ньому гарний настрій своїми жартами, незважаючи на те, що Кент віз його на страту. А ще Мактаб, і la Bête Noire (Чорна Бестія) — милий блукач, якщо не згадувати всю історію його злочинів, і le Beau (Красунчик) — шляхетний грабіжник місцевої пошти, і ще півдюжини злочинців, яких Кент міг пригадати без жодних зусиль. Ніхто не звинувачував їх у брехні, коли вони, як справжні чоловіки, визнавали свої злочини, щойно зрозумівши, що гру скінчено. Всі вони мужньо зустріли свій смертний час, і Кент шанував їхню пам’ять за це. Аж тепер він помирає — і навіть ця молода незнайомка називає його брехуном? Жодна інша справа не була настільки доведена до кінця. Не шкодуючи себе, він розповів усі подробиці до останньої, і це все було зафіксовано на папері. Він поставив свій підпис. Смішно, думав Кент. Просто до біса смішно.

І поки юний Мерсер не відчинив двері й не приніс йому пізній сніданок, він навіть не згадав, що був дуже голодний, коли прокинувся від дотику Кардіґенового стетоскопа. Спочатку Мерсер розважав його. Щоразу входячи, молодий рожеволиций англієць, щойно зі Старого Світу, своїми манерами та обличчям не вмів приховати, що знає: мешканець цієї палати приречений на повішення. Як зізнався сам хлопець Кардіґену, він був «дико вражений» цією новиною. Годувати і вмивати чоловіка, який, без сумніву, помре, і не просто помре, а буде повішений за шию, — усе це сповнювало його глибокими й часом своєрідними емоціями. Це було наче відвідувати живого мерця, якби таке можна було уявити. І Мерсер уявляв. Зрештою Кент почав розглядати його як своєрідний «барометр», з якого легко читалися таємниці Кардіґена. Самому Кардіґену він нічого про це не сказав, тримаючи свої здогадки при собі, задля власної розваги.

Цього ранку, зауважив Кент, обличчя Мерсера виглядало не таким рум’яним, а світлі очі — зовсім безбарвними. А ще той заходився посипати яєчню цукром замість солі.

Кент розсміявся та зупинив його.

— Можеш підсолоджувати мою яєчню, коли я помру, Мерсере, — сказав він. — Але доки я ще живий, я хочу її солоною! Знаєш, старий, ти негаразд виглядаєш цього ранку. Це тому, що це мій останній сніданок?

— Сподіваюся, ні, сер, сподіваюся, ні, — швидко відповів Мерсер. — Звичайно ж, я сподіваюся, що ви житимете, сер.

— Дякую, — сухо сказав Кент. — Де Кардіґен?

— Інспектор послав за ним, сер. Гадаю, він вирушив до нього. Ваша яєчня добре підсмажена, сер?

— Мерсере, якщо ти раніше працював офіціантом у буфеті, благаю, забудь це, заради бога! — вибухнув Кент. — Я хочу, щоб ти сказав прямо. Скільки мені лишилося?

Кілька секунд Мерсер вагався. Колір ще більше збіг із його лиця.

— Я не можу сказати, сер. Лікар Кардіґен мені не повідомив. Але, гадаю,