Бродяги Пiвночi - Джеймс Олівер Кервуд

— Ні.

— Тоді я мушу відповісти вам те саме, що вже відповів принаймні декому до вас. Я вбив Джона Барклі. Якщо ви підозрюєте когось іншого, ваші підозри хибні.

— Яка блискуча брехня! — тихо видихнула вона. — Невже ви не вірите в Бога?

Кент скривився.

— У загальному всеосяжному сенсі — так, — сказав він. — Я, наприклад, вірю в Бога, який відкриває себе нам через усе живе, у його переможній славі, яку ви бачите крізь вікно. Ми з природою стали дуже близькими друзями, і я ставлюся до неї трохи як до богині-матері. Мені легше поклонятися їй, ніж богові-чоловікові. Може, це й блюзнірство, але іноді це дарує неабияку втіху. Але ви ж не для того прийшли, щоб обговорювати релігію?

Гарненька голівка схилилася ближче до нього. Він відчув нав’язливе бажання підняти руку й торкнутися її блискучого волосся, коли вона поклала долоню йому на чоло.

— Я знаю, хто вбив Джона Барклі, — наполегливо повторила вона. — Я знаю, як, коли і чому його було вбито. Будь ласка, скажіть мені правду. Я хочу знати. Навіщо ви зізналися у злочині, якого не скоювали?

Кент прикурив сигару, не поспішаючи з відповіддю. Дівчина пильно, нетерпляче дивилася на нього.

— Може, я й божевільний, — сказав він. — Будь-яка людська істота може схибнутися, сама того не знаючи. Це найкумедніша сторона божевілля. Але якщо ні, то це я вбив Барклі. Якщо ж я його не вбивав, то маю бути божевільним, адже я цілком переконаний, що вбив. Отже, хтось із нас божевільний: або я, або ви. Я так гадаю, що ви. Хіба здорова людина носитиме тут отакі туфлі на підборах? — він із докором вказав на підлогу.

Вперше за весь час дівчина всміхнулася — відкрито, відверто, радісно. Так, ніби серце її потяглося йому назустріч. А потім, наче сонце за хмарою, її усмішка зникла.

— Ви хоробра людина, — сказала вона. — Ви дивовижні. Я ненавиджу чоловіків. Але, гадаю, якби ви прожили ще довший час, я вас полюбила б. Я повірю, що ви вбили Барклі. Ви змушуєте мене повірити. Ви зізналися, коли зрозуміли, що помираєте, аби врятувати невинного. Хіба не так?

Кент в’яло кивнув.

— Все так. Неприємно думати про це, але, гадаю, це правда. Я зізнався, бо розумів, що скоро помру. Інакше, я цілком впевнений, я дозволив би, щоб інший хлопець випив цей трунок за мене. Ви, мабуть, вважаєте мене страховиськом.

— Чоловіки всі страховиська, — швидко погодилася вона. — Але ви — ви зовсім інший звір. Мені ви подобаєтесь. Якби був шанс, я б за вас поборолася. Я вмію битися.

І вона з напівусмішкою виставила перед собою маленькі кулачки.

— Тільки не цим, — запротестував він. — На мою думку, ваша найкраща зброя — очі. О’Коннор розповідав мені, як вони ледь не вбили Кедсті, зустрівши його вчора в тополиному гаю.

Він гадав, що згадка про інспектора Кедсті стурбує її. Але очікуваного ефекту не сталося.

— О’Коннор — кремезний чолов’яга з червоним обличчям, що був із Кедсті?

— Так, мій напарник. Він приходив до мене вчора і марив вашими очима. Вони НАСПРАВДІ прекрасні, я ніколи не бачив і наполовину настільки гарних очей. Але це не так вразило Баккі, як той вплив, що вони мали на Кедсті. Він казав: під їхнім поглядом у Кедсті жижки затрусилися, а він не з тих, кого легко злякати. А найдивніше те, що в той момент, коли ви пішли, він наказав О’Коннору звільнити Мактриґґера — а потім розвернувся й пішов слідом за вами. Залишок дня О’Коннор провів, намагаючись з’ясувати щось про вас у місті. Але дідька лисого знайшов — вибачаюся! — маю на увазі, що він нічогісінько про вас не довідався. Ми удвох з ним припустили, що з тієї чи іншої причини ви переховуєтесь у бунгало Кедсті. Вас же не бентежить, що я це все кажу — зважаючи на те, що я однією ногою в могилі?

Кент ледь не злякався власної прямолінійності. Він залюбки приховав би свою допитливість і всі О’Коннорові підозри за одну мить відчуття її долоні на своєму чолі. Але що сказано, те сказано, тож він чекав.

Вона опустила очі, її пальці перебирали китиці на сукні. Кент подумки прикидав довжину її вій. Вони були дивовижні, і в пориві захоплення він готовий був заприсягтися, що ці вії не менші дюйма завдовжки. Раптом вона глянула на нього і помітила спалах в його очах і рум’янець, що проступив під засмагою його щік. І сама трохи зашарілася.

— А якщо ви не помрете? — різко спитала вона, немов не чула жодного слова з того, що він казав про Кедсті. — Що ви тоді робитимете?

— Я помру.

— Але якщо ні?

Кент знизав плечима.

— Гадаю, тоді я прийматиму ліки. Ви ще не йдете?

Вона випросталася й сіла на самий краєчок стільця.

— Так, уже йду. Я боюся власних очей. Можу подивитися на вас, як на містера Кедсті — і все, вам кінець! А я не хочу бути свідком вашої смерті.