Бродяги Пiвночi - Джеймс Олівер Кервуд
Минув довгий час після того, як пішов О’Коннор, перш ніж Кент зміг нарешті заснути. Це був важкий сон, під час якого неспокійний мозок боровся проти виснаженості й невідворотного кінця. Наче якийсь дивний дух підхопив і потягнув за собою Кента назад крізь прожиті роки, аж до дитинства, жбурляючи з хвилі на хвилю, насилаючи швидкоплинні видіння — про долини, майже забуті, про події та явища, що давно поблякли й майже стерлися з пам’яті. У снах один за одним виринали привиди — дуже химерні. Знову й знову він душею повертався до них, доки ці привиди не сповнювалися життям, не ставали повнокровними, як сама реальність. Він знову був маленьким хлопчиком, що грається в «три старі кішки» на подвір’ї маленької старої школи зі стінами з червоної цегли, за півмилі від ферми, де народився і де померла його мати.
А його партнером по грі був Скінні Гілл, який також помер багато років тому — милий Скінні з його глузливою посмішкою, з його диханням, яке завжди пахло найсмачнішою цибулею, коли-небудь вирощеною в Огайо. Тоді, під час обідньої перерви, він мінявся з ним — мамині мариновані огірки в обмін на цибулю Скінні, дві цибулинки за огірок, завжди незмінна ціна. А ще він грав із мамою в старомодне «казино», і вони разом збирали ожину в лісі, і знову, як тоді, двадцять років тому, він забив на смерть змію, а його мати втекла з криком, а потім сіла й заплакала.
Він обожнював матір, якою вона була за життя, і дух спогадів не дозволяв йому зазирнути в долину, де вона лежала мертва під маленьким білим надгробком на сільському кладовищі за тисячу миль звідси, поряд із батьком. Але він відчув наплив хвилювання, знову переживши ті дні, коли прокладав собі дорогу в коледжі — а потім спогади вкотре перенесли його на Північ, його милу Північ.
Годинами дикі простори щільною стіною обступали Кента. Він неспокійно здригався, кілька разів мало не прокинувся, але щоразу знов зісковзував у дрімотні обійми лісу. Ось він знову когось вистежує на самому початку холодної сірої зими, і похідне вогнище палає, мов червоний німб в самому серці ночі. Поряд із ним біля вогнища сидить О’Коннор. Ось він у санях, запряжених собаками, проривається крізь бурю; ось таємничі темні води піняться під його каное; ось він на Великій ріці, а поряд знов О’Коннор — а тоді раптом у його руці димить пістолет, і вони з О’Коннором стоять, спинами до естакади, двоє проти розлюченого кровожерливого Маккоу з його кодлом контрабандистів. Шум перестрілки мало не розбудив його, але далі йшли приємніші спогаді: шелест вітру у верхівках ялин, дзюркіт потоків, що розливаються навесні, пташині співи, солодкий аромат життя, тріумф життя, що він прожив: він і О’Коннор. Врешті-решт на межі сну та яви він боровся із задушливим тиском у грудях. Було важко й нестерпно — як тоді, коли його притиснуло впалим деревом у селищі Джекфіш. Він відчув, що знову зісковзує в темряву. Раптом спалахнуло світло. Він розплющив очі. У вікно яскраво світило сонце, а тягар на грудях виявився м’яким тиском стетоскопа Кардіґена.
Попри фізичний стрес, спричинений примарами — породженнями власної уяви, Кент прокинувся так тихо, що Кардіґен не помітив цього, доки він не підняв голови. Було щось в обличчі лікаря, що той намагався приховати, але Кент устиг помітити це. Під очима лікаря лежали темні кола. Він був стомлений — так, наче провів безсонну ніч. Кент підвівся, мружачись від сонця й винувато всміхаючись. Він проспав до пізнього ранку, і…
Раптом він скорчився від несподіваного болю. Щось нестерпно пекуче обпалило йому груди. Це було наче удар ножа. Він відкрив рота, щоб вдихнути повітря. Тиск у грудях більше не був тиском стетоскопу. Він був справжній.
Стоячи над ним, Кардіґен намагався підбадьорити його.
— Забагато нічного повітря, Кенте, — пояснив він. — Це мине — дуже скоро.
Кенту здалося, що лікар зробив ледь помітне наголошення на слові «скоро», але ставити питань він не став. Кент був упевнений, що все зрозумів, до того ж він знав, якою неприємною буде для Кардіґена ця відповідь. Порившись під подушкою, від знайшов годинник. Була рівно дев’ята. Кардіґен метушливо порався у кімнаті, прибираючи речі на столі й поправляючи штору на вікні. Кілька секунд він нерухомо стояв, повернувшись спиною до Кента. А тоді озирнувся й промовив:
— Що бажаєш спочатку, Кенте: вмитися й поснідати чи прийняти відвідувача?
— Я не голодний і не дуже хочу зараз мила й води. Що за відвідувач? Отець Лайонн чи… Кедсті?
— Жоден з них. Це дама.
— Тоді я краще спочатку вмиюся! Може, скажеш мені, хто вона?
Кардіґен похитав головою.
— Не знаю. Я ніколи раніше її не бачив. Вона прийшла рано-вранці, коли я ще був у піжамі, і відтоді чекає тут. Я пропонував їй зайти пізніше, але вона наполягала, що має дочекатися, поки ти прокинешся. І терпляче чекала всі дві години.
Кента охопило хвилювання, яке він і не намагався приховати.
— Вона молода дівчина? — нетерпляче спитав він. — З дивовижним чорним волоссям, блакитними очима, в туфлях на високому підборі, не більших за твою долоню — і дуже вродлива?
— Усе так, — кивнув Кардіґен. — Я навіть звернув увагу на туфлі, Джиммі. Дуже вродлива дівчина!
— Будь ласка, нехай вона зайде, — попросив Кент. — Мерсер обскубав мене, і я почуваюся цілком прийнятно. Вона вже пробачить мою щетину, вибачуся перед нею заради тебе. Як її