Бродяги Пiвночi - Джеймс Олівер Кервуд

Хлинув проливний дощ. Із першими краплями двері розчахнулися, і Кардіґен поспішив зачинити вікно. Він провів у палаті півгодини, потім час від часу з’являвся юний Мерсер, один із його двох помічників. Ближче до вечора почало розгодинюватися. Повернувся отець Лайонн із належно оформленими паперами, що чекали на підпис Кента. Він пробув із Кентом до заходу сонця, а потім прийшов Мерсер з вечерею.

До десятої години Кент розмірковував над пильністю з боку лікаря Кардіґена, яка видалася йому вкрай незвичайною. Чотири рази той слухав його зі стетоскопом, але коли Кент поставив питання, що крутилося в нього на язику, той лише похитав головою.

— Погіршень немає, Кенте. Не думаю, що це станеться сьогодні.

Попри це запевнення, Кент ясно відчув, що лікар стурбований, і стурбований якось інакше, ніж уранці. Відчуття було чітким і переконливим. Він гадав, що Кардіґен бреше, як часто роблять у таких випадках люди його фаху.

Спати не хотілося. Світло в палаті було вимкнено, вікно знову відчинили, адже ніч видалася ясною. Ніколи раніше повітря не пахло йому так солодко, як зараз, вливаючись крізь вікно. Маленький дзвіночок у його наручному годиннику пробив одинадцяту, коли він востаннє чув голос Кардіґена в коридорі. А потім настала тиша. Він підсунувся ближче до вікна — так, що міг визирнути назовні, нахилившись і спираючись на підвіконня. Він любив ніч. Таємничість і звабливість цих тихих часів темряви, коли весь світ спочиває уві сні, завжди захоплювали його. Ніч була його другом і розкрила йому чимало своїх таємниць. Тисячі разів він блукав пліч-о-пліч з духом ночі, зазираючи все глибше в її серце, пізнаючи її, дослухаючись до нічних звуків, тихого шелесту незнайомих мов, що лунають «по той бік життя» — наче боячись жити й дихати ще довго після заходу сонця. Для нього ніч завжди була чарівнішою, ніж день.

І ця ніч, що лежала за його вікном, була дивовижна. Буря вимила простір між небом і землею, і здавалося, наче зорі стали ближче — так яскраво сяяли в небі золоті сузір’я. Місяць сходив пізно, і Кент милувався рум’яним світлом, із яким той спливав у небі над дичавиною — блискучий король, що сходить на поміст, приготований для нього меншими супутниками. Кент уже не мав ані смутку, ані страху. Глибоко вдихаючи, він пив нічне повітря повними грудьми і відчував, як потроху зростає в ньому нова сила. Його очі були пильні, вуха чутливі. Місто спало, але кілька вогнів невиразно мерехтіли де-де уздовж берега, і часом до нього долинав лінивий звук — брязкіт баржевого ланцюга, гавкіт собаки, крик півня. Він мимоволі всміхнувся. Півень старого Д’юпероу був дурний і завжди горлав до хрипу, коли сходив яскравий місяць. А перед вікном, зовсім недалеко, височіли два стовбури уражених блискавкою ялин, білі, наче привиди в ночі. В одному з них звила гніздечко пара сов, і Кент дослухався до дивних, схожих на хихотіння звуків, що супроводжували їхній «медовий місяць», лопотіння їхніх крил, коли вони час від часу зривалися з місця або затівали свої ігри над самим вікном. А тоді раптом він почув, як вони жорстко клацають дзьобами. Десь близько підкрадався ворог, і сови попереджали про це. Кенту здалося, що він чує кроки — а за мить чи дві він уже був у цьому впевнений. Хтось з-за рогу будівлі наближався до вікна. Він перехилився через підвіконня — й опинився лицем до лиця з О’Коннором.

— Чортові мої ноги! — буркнув штаб-сержант. — Ти спав, Кенте?

— Ні, був насторожі, як ті сови, — запевнив його Кент.

О’Коннор підійшов упритул до вікна.

— Я бачив світло в твоїй кімнаті й подумав, що ти не спиш, — сказав він. — Я хотів переконатися, що Кардіґен не в тебе. Не хочу, щоб він знав, що я тут. І якщо ти не проти, то вимкни світло! Кедсті теж на ногах — насторожі, як ті сови.

Кент простягнув руку, і кімната поринула в темряву, якщо не враховувати місячного світла і сяйва зірок. Кремезний силует О’Коннора у вікні затуляв значну частину неба. Його обличчя наполовину ховалося в тіні.

— Це злочин, Кенте, приходити до тебе ось так, — сказав він, знижуючи свій гучний голос до шепоту. — Але я не мав вибору. Це мій останній шанс. І я знаю, що щось не так. Кедсті прибирає мене з дороги — через те, що я був з ним, коли він зустрів ту дівчину в тополиному гаю. Мене призначено на особливу службу до Форт-Сімпсона, за дві тисячі миль по воді звідси! Це означає — шість місяців, якщо не цілий рік. Ми відпливаємо моторним човном на світанку, щоб наздогнати бригаду Росана, тож я не міг згаяти останнього шансу побачитися з тобою. Я вагався, доки не побачив, що в твоїй кімнаті не сплять.

— Я радий, що ти прийшов, — тепло сказав Кент. — І — Боже мій, як би я хотів піти з тобою, Баккі! Якби не ця штука у мене в грудях, що роздувається, доки не лусне…

— Я б не поїхав, — тихо перебив О’Коннор. — Якби ти був на ногах, Кенте, знаєш, скільки всього могло би трапитися. Щось дуже дивне найшло сьогодні вранці на Кедсті. Він уже не той Кедсті, якого ти знав ще вчора або ж останні десять років. Він нервує, і нехай я западуся в землю, якщо він постійно не виглядає когось. І він боїться мене. Я це знаю. Він боїться мене, бо я бачив, як його підкосило при зустрічі з тією дівчиною. Форт-Сімпсон — лише привід, щоби позбутися мене на певний час. Він намагався згладити гострі кути, пообіцявши призначити мене інспектором протягом року. Це було сьогодні, перед самою