Бродяги Пiвночi - Джеймс Олівер Кервуд

Подумки маленький місіонер молився. Він знав, що релігія Кента — не його релігія, і не наполягав на здійсненні обряду, який проводив би в іншому випадку. За якийсь момент він підвівся на ноги, і друг Кент глянув йому в обличчя — чистий сіроокий безстрашний Кент з давньою знайомою усмішкою.

— Є одна велика послуга, про яку я хочу вас попросити, отче, — сказав він. — Мені зостався один день, і я не хочу, щоб кожен нагадував мені, що я помираю. Якщо в мене ще лишилися друзі, мені б хотілося, щоб вони прийшли й посиділи зі мною, погомоніли, посміялися. Хочу викурити свою люльку. Буду вдячний, якщо ви передасте мені коробку сигар. Кардіґен уже не заперечуватиме. Ви влаштуєте це все для мене? Вас вони послухають — і, будь ласка, підштовхніть моє ліжко трохи ближче до вікна, перш ніж підете.

Отець Лайонн мовчки виконав прохання. А тоді нарешті його опанувало бажання розговорити цю бентежну душу й здобути для неї милість Всевишнього. І він сказав:

— Ти шкодуєш, хлопчику мій? Ти розкаюєшся в тому, що вбив Джона Барклі?

— Ні, не шкодую. Це треба було зробити. І, будь ласка, не забудьте сигари, гаразд, отче?

— Не забуду, — відповів маленький місіонер і відвернувся.

Коли двері відчинилися й зачинилися за спиною священика, іскорка гумору знову спалахнула в очах Кента, і він навіть усміхнувся, витираючи кров, що знову виступила на губах. Він зіграв свою роль. А найсмішнішим було те, що ніхто в цілому світі про це не знатиме, окрім нього самого — і, мабуть, ще однієї особи.

За вікнами Кента буяла весна, дивовижна весна Півночі. І хоча смерть міцною хваткою стискала йому груди, він вдихав весну повними легенями й нахилявся до вікна, щоби бачити безмежні простори світу, який ще нещодавно належав йому.

Йому спало на думку, що саме він запропонував звести будівлю, яку лікар Кардіґен називав своїм шпиталем, на цьому пагорбі, звідки відкривалася панорама одразу на ріку й поселення. Будівля вийшла груба і неприкрашена, з нефарбованими стінами, але з тонким ароматом ялин, з яких, власне, і було зведено будинок. Цей запах підіймав настрій і вселяв надію. Сріблясті стіни, де-не-де золотаві й коричневі від смоли, з дрібними цятками деревних вузликів, радісно свідчили про життя, для якого немає смерті, і дятли прилітали й довбали стіни, так, наче ті ще були частиною лісу, а на даху пострибували руді білочки, затіваючи ігри, носячись колами, ніжно вистукуючи лапками.

— Бідолашний той, хто помирає, дивлячись на цю красу, — казав Кент рік тому, коли вони з Кардіґеном оглядали місце. — Та якщо вже помре, маючи це все перед очима, значить, він просто був приречений, Кардіґене, — і він розсміявся.

Аж ось він і став тим бідахою, що помирає, споглядаючи світ у всій його красі!

Його очам відкривався південь, частково захід і схід — і в усіх напрямках, куди оком сягнеш, простягалися ліси без краю й кінця. Наче безмежне барвисте море з хвилями різної висоти, що здиблюються й опадають, аж доки не зустрінуться зі склепінням неба за багато-багато миль звідси. Не раз його серце болісно стискалося від думки, що двійко тонких сталевих реберець фут за футом, миля за милею повзуть з Едмонтона, за сто п’ятдесят миль звідси. Для нього це було наче осквернення, злочин супроти Природи, вбивство цієї милої серцю дикої краси. Бо в його душі ця вся дичавина давно вже перестала бути лише величезною купою ялин, кедрів, ялиць, тополь і беріз, лише величезним незайманим простором між рікою, озером і болотом. Усе це стало для нього єдиним цілим, особистим — і любов до неї була сильніша, ніж до людей. Вона була його неназваним богом. І Кент схилявся перед нею, як не схилявся перед жодним божеством на світі, а вона все повніше розкривала йому душу, звіряючи одну за одною свої найзаповітніші таємниці, сторінку за сторінкою гортаючи перед ним найдивовижнішу з усіх книг. І це було диво, що вона так близько до нього, поряд із ним, обіймає його, всміхається йому сонячним світлом, шепоче до нього тихим подувом вітерцю, киває та промовляє до нього з кожного гребеня гірських хребтів і наповнює його дивним щасливим відчуттям — навіть у ці години, коли він знав, що помирає.

А тоді він глянув ближче — на поселення, що вмостилося вздовж берега сріблястої ріки за чверть милі звідси. Там теж панувала дичавина — до приходу сюди залізниці ще залишався певний час. Отрута спекуляції вже проникла сюди, але ще не почала знищувати. Пристань Атабаска досі відкривала єдиний шлях до великої Півночі. Її хатини, зведені з колод і грубих дощок, були розкидані поодинці. Навіть звідти він чув віддалене гудіння тартака, що ліниво перемелював свої запаси. Неподалік майорів потріпаний вітром прапор Британської імперії над постом Компанії Гудзонової затоки, що вже понад століття вела торгівлю на Півночі. Протягом минулої сотні років Пристань Атабаска пульсувала боєм сердець, загартованих дикими просторами. Через це місто, долаючи шлях по ріці й на собаках, прибували цінні вантажі з Півдня, в обмін на які Північ давала ще більш цінні хутра. І сьогодні, дивлячись на поселення, Кент бачив ту ж саму бурхливу діяльність, що кипіла тут протягом останнього сторіччя. Баржі, завантажені по самі фальшборти, цілим караваном відчалювали вниз по ріці. Раніше Кент спостерігав, як їх споряджають, тепер він дивився, як вони повільно віддаляються від берега, як блищать на сонці їхні весла, а екіпажі відчайдушно й несамовито співають їхню улюблену «Chanson des Voyageurs»