Бродяги Пiвночi - Джеймс Олівер Кервуд
— Вони були мої найкращі друзі, старий, — сказав він Кардіґену, — і коли ця маленька приємність, яку ти мені обіцяєш, станеться, я хочу піти, дивлячись на них.
Тож його ліжко підсунули до вікна.
Найближчим до нього сидів Кардіґен. На обличчі лікаря відчутніше, ніж у будь-кого з присутніх, проступала недовіра. Кедсті, інспектор Північно-Західної кінної поліції, який очолював Н-ську дивізію на час безстрокової відпустки суперінтенданта, сполотнів більше, ніж навіть дівчина, чиї нервові пальці хутко переносили на папір кожне слово, сказане в цій кімнаті. О’Коннор, штаб-сержант, здавалося, утратив дар мови. Низенький гладко виголений католицький місіонер, чиєї присутності як свідка вимагав Кент, сидів, міцно сплівши пальці, й мовчки міркував про місце цієї трагедії в ряді інших, бачених ним у цій глушині. Усі вони були друзями Кента, близькими друзями — за винятком дівчини, яку за даних обставин привів із собою інспектор Кедсті. З цим низеньким місіонером Кент провів багато часу вечорами, таємничо обмінюючись розповідями про дивні загадкові події, що траплялися в лісі й за межами лісу — на великих просторах Півночі. Дружба з О’Коннором походила з їхнього братерства під час спільного вистежування злочинців. Це вони в парі доставили в місто двох убивць-ескімосів, яких упіймали в гирлі ріки Маккензі — пригода, що тривала чотирнадцять місяців. Кент любив О’Коннора, з його червоним обличчям, рудим волоссям і великим серцем, і найсумнішим в усій цій історії для нього було те, що їхній дружбі наставав кінець.
Але найбільше його вражав інспектор Кедсті — навіть у цю мить, коли роздута артерія над його серцем готувалася вибухнути (що, на думку лікаря, могло статися в будь-який момент). Кедсті, командувач Н-ської дивізії, найбільшої і найвідчайдушнішої дивізії на всій Півночі. На смертному ложі Кента його розум не втрачав здатності аналізувати, і Кедсті, щойно ввійшовши в кімнату, одразу здивував його. Командир Н-ської дивізії був незвичайною людиною. Шістдесяти років, з металево-сивим волоссям, холодними, майже позбавленими кольору очима, у яких годі було й шукати ознак милосердя чи страху, і непохитною витримкою — жодного разу Кент не бачив його хоч трохи стурбованим. Саме така залізна людина потрібна була, щоб командувати Н-ською дивізією відповідно до закону, адже ця дивізія контролювала територію в шістсот двадцять тисяч квадратних миль у Північній Америці, довжиною більше ніж на дві тисячі миль на північ від 70-ї паралелі, а найвіддаленіші кордони її сягали на три з половиною градуси за Північне полярне коло. Для поліції утримувати цю територію означало підтримувати закон у країні, площа якої в 14 разів перевищувала площу штату Огайо. І Кедсті виконував свої обов’язки так успішно, як не здатна була б виконувати їх жодна інша людина.
І тепер з усіх п’ятьох, що були перед Кентом, саме він, Кедсті, нервував найбільше. Його обличчя було сірим, мов попіл. Кілька разів Кент уловлював тремтіння в його голосі. Він бачив, як його руки міцно стискають поручні крісла — доки сухожилки не натягувалися так, що, здавалося, зараз розірвуться. Ніколи раніше він не бачив, щоб Кедсті вкривався потом.
Двічі інспектор обтирав лоба хустинкою. Він уже не був Мінісак — «Скеля», як прозвали його індіанці з племені крі. Броня, яку не міг пробити жоден спис, наче впала з нього сама. Він більше не був Кедсті, найгрізнішим слідчим на службі Його величності. Він нервував, і Кент бачив, як він намагається опанувати себе.
— Ти, звичайно, розумієш, що це означає для нашої служби, — мовив інспектор твердим тихим голосом. — Це означає…
— Ганьбу, — кивнув Кент. — Знаю. Чорну пляму на бездоганному щиті Н-ської дивізії. Але тут нічого не вдієш. Я вбив Джона Барклі. Той чоловік, що сидить у вас в караульному приміщенні і якого засудили до повішення, не винний. Я все розумію. Нашим людям неприємно буде дізнатися, що сержант кінної поліції Його величності — звичайнісінький убивця, але…
— Не ЗВИЧАЙНІСІНЬКИЙ убивця, — перебив Кедсті. — Судячи з твоїх слів, злочин був скоєний навмисно — злочин до останньої деталі настільки жахливий, що не заслуговує на прощення. Ти діяв не в стані афекту. Ти холоднокровно катував свою жертву. Це неможливо!
— І все-таки це правда, — сказав Кент.
Він дивився, як тонкі пальці стенографістки фіксують сказане ним і Кедсті. Промінчик сонця торкнувся її схиленої голови, і він споглядав руденькі зайчики в її волоссі. Потім перевів погляд на О’Коннора. І в цю мить командир Н-ської дивізії схилився над ним, так низько, що його обличчя майже торкнулося обличчя Кента, і тихо, щоб жоден із чотирьох присутніх не чув, прошепотів:
— КЕНТЕ, ТИ БРЕШЕШ!
— Ні, це правда, — відповів Кент.
Кедсті відсахнувся, машинально витираючи піт, що знову проступив на чолі.
— Я вбив Барклі, і він помер саме так, як я хотів, — вів Кент далі. — А я хотів, щоб він страждав. Єдине, чого я вам не скажу, це ЧОМУ я його вбив. Але на те була вагома причина.
Він побачив, як нервово затремтіли плечі дівчини, яка вносила його самозвинувачення до протоколу.
— Тож ти відмовляєшся назвати свій мотив?
— Саме так — окрім того, що він заподіяв мені достатньої шкоди, щоб заслуговувати на смерть.
— І ти робиш це зізнання, знаючи, що стоїш на порозі смерті?
