Бродяги Пiвночi - Джеймс Олівер Кервуд

class="book">Він почув нотки сміху в її голосі. Від цього його кинуло в холодний піт. Яка ж вона чарівна маленька кровожерлива негідниця! Він невідривно дивився на її схилену голову, на блискучі локони її прекрасного волосся. Він уявив, як, розпущене, воно вкриває її цілком. А ще воно було таке м’яке й тепле, що в нього знову виникла спокуса простягнути руку й торкнутися його. Вона була дивовижна, і все ж здавалося неможливим, що в неї є серце. Її очевидна зневага до того, що він помирає, була просто диявольська. Коли вона дивилася на нього, жодного співчуття не було в її фіалкових очах. Її навіть потішав той факт, що він от-от помре!

Вона встала, вперше окинувши поглядом кімнату. Тоді обернулася до вікна й визирнула назовні. Вона нагадала Кентові гарну молоду вербу, що зросла над струмком — витончену, гнучку, сильну. Він міг би взяти її на руки — легко, як дитину, і разом з тим він відчував красу її тіла, його силу й дивовижну витривалість. Невимушена постава її голови захоплювала його. Він знав, що половина жінок світу віддали б дорогоцінні роки свого життя за таку голівку й таке волосся, що увінчувало її.

А тоді, не озираючись, вона промовила:

— Одного дня, коли я помру, я хотіла б мати таку ж приємну кімнату, як ця.

— Сподіваюся, ви ніколи не помрете, — відповів він щиро.

Вона повернулася й кілька секунд стояла біля нього.

— Я чудово провела час, — сказала вона, так, наче він зміг запропонувати їй якусь особливу розвагу. — Дуже прикро, що ви скоро помрете. Я впевнена, ми могли б стати гарними друзями. Ви так не вважаєте?

— Так, цілком можливо. Якби ви тільки приїхали раніше…

— І я завжди думатиму про вас як про особливого звіра поміж чоловіків, — перервала вона його. — Я справді не хочу бачити, як ви помрете. Хочу забратися звідси до того, як це станеться. Ви не проти, якщо я вас поцілую?

На мить Кент відчув, що його аорта зараз розірветься.

— Я… не проти, — хрипло видихнув він.

— Тоді — заплющте очі, будь ласка.

Він послухався. Дівчина схилилася над ним. Він відчув м’який дотик її рук і на мить вдихнув аромат її обличчя й волосся, а тоді відчув бентежний натиск її вуст, теплий і ніжний.

Вона більше не шарілася й не соромилася, коли він поглянув на неї знову. Наче вона поцілувала дитину і тепер з цікавістю вдивлялася в її почервоніле обличчя.

— До вас я цілувала лише трьох чоловіків, — зізналася вона. — Дивно. Ніколи не думала, що зроблю це знову. Ну що ж, бувайте!

І вона швидко рушила до дверей.

— Зачекайте, — жалісно скрикнув він. — Благаю, зачекайте. Я хочу знати ваше ім’я. Маретта…

— Редіссон, — закінчила вона. — Маретта Редіссон, і я прибула сюди здалека, з місця, яке ми називаємо Долиною Мовчазних Людей, — вона вказала в північному напрямку.

— Північ! — скрикнув він.

— Так, далеко на півночі. Дуже далеко.

Вона взялася за дверну ручку. Двері повільно прочинилися.

— Зачекайте, — знову озвався він. — Ви не повинні йти.

— Ні, повинна. Я надто довго залишалася. Пробачте, що поцілувала вас. Я не мала цього робити. Але я не встояла, тому що ви так блискуче збрехали!

Двері миттєво відчинилися, випускаючи її, а потім знову стали на своє місце. Він чув, як вона майже тікає по коридору, як зовсім недавно чув останні кроки О’Коннора.

А тоді настала тиша, і в тій тиші він знову почув її слова, що наче молотки стукали в його голові: «ТОМУ ЩО ВИ ТАК БЛИСКУЧЕ ЗБРЕХАЛИ!»

Роздiл 6

Посеред інших переваг і недоліків Джеймсу Кенту властиво було безжальне усвідомлення власних вад. Але ніколи ще він не був такої низької думки про себе, як у ці хвилини, коли зачинилися двері за загадковою дівчиною, що назвалася Мареттою Редіссон. Не встигла вона вийти за поріг, а його вже пік сором за те, як він поступився її майже дитячій кмітливості. Він червонів, лежачи на самоті.

Він, сержант Кент, найхолоднокровніша людина в поліції після інспектора Кедсті, яка під час допитів як ніхто наводила жах на злочинців; чоловік, відомий умінням зберігати спокій і сталеву витримку перед лицем найстрашнішої небезпеки, щойно був переможений — вщент розгромлений — дівчатком! І все ж таки після цієї поразки нестримне й часом спотворене почуття гумору змушувало його віддавати переможниці належне. Соромно було визнавати, що дещиця жіночого шарму зіграла з ним злий жарт. Він посміювався з О’Коннора, коли той описував вплив дівочих очей на інспектора Кедсті. А тепер — о, якби О’Коннор знав, що тут тільки-но сталося…

А потім, наче відскоком м’яча, рятівне почуття гумору вивело його з сум’яття. Кент упіймав себе на тому, що всміхається. Обличчя його вже не палало. Відвідувачка прийшла й пішла, а він і тепер знав про неї не більше, ніж коли вона