Бродяги Пiвночi - Джеймс Олівер Кервуд

У наступні кілька хвилин йому вдалося заспокоїти Кардіґена більше, ніж за минулу добу. Зрештою, запевняв він лікаря, що більше він думає про помилку, то більше почувається щасливим. Він зізнався, що спочатку новина про те, що він житиме, викликала в нього жах. Але тепер він бачить справу в іншому світлі. Щойно він набереться сил, як почне збирати докази на користь свого алібі, і він упевнений, що доведе відсутність власної провини у вбивстві Джона Барклі.

Він передбачає, що на нього чекають десять років в’язниці в Едмонтоні. Але що таке десять років там порівняно з сорока чи п’ятдесятьма роками життя, похованого в землі? Він до болю стискав руку Кардіґена і дякував йому за пречудовий нагляд і турботу. Це він, Кардіґен, урятував його від могили, казав Кент — і Кардіґен молодів у нього на очах.

— Я гадав, що ти сприймеш це інакше, Кенте, — сказав він, глибоко й полегшено зітхаючи. — Господи, коли я виявив, що припустився такої помилки…

— То ти вирішив, що власноруч відправив мене на шибеницю, — посміхнувся Кент. — Це так, я не повинен був робити того зізнання, старий, от хіба якби прирівняв тебе до Всемогутнього Господа — адже тільки він знає, кому з нас жити, а кому помирати. Але ми всі помиляємось. Я помилявся теж. А тобі не треба вибачатися. Тепер я можу просити тебе присилати мені добрі сигари, доки відбуватиму покарання в Едмонтоні — і, мабуть, наполягатиму, щоб ти іноді приїздив курити їх разом зі мною й ділився новинами про те, що трапляється на ріках. Але боюся, друже, мені доведеться ще трохи потурбувати тебе. Я дивно почуваюся сьогодні, всередині щось не те. Буде вже зовсім смішно, якщо якесь нове ускладнення пошиє нас обох у дурні, хіба не так?

Він бачив, яке враження справили його слова на Кардіґена. І знову його віра в психологію розуму знайшла абсолютне підтвердження. Несподівано порятований із болота зневіри тією самою людиною, яка начебто мала проклинати його, Кардіґен радів настільки, що випромінював аж надмірне співчуття. Коли він нарешті покинув кімнату, Кент потайки тріумфував. Адже лікар сказав, що має минути певний час, перш ніж він одужає достатньо, щоб стати на ноги.

Того дня він більше не бачив Мерсера. Кардіґен особисто приніс йому обід і вечерю й останнім відвідував його після заходу сонця. Кент просив його більше не турбувати, адже його хилило на сон. За дверима тепер постійно чатував охоронець.

Кардіґен скривився, повідомляючи цю новину. З боку Кедсті такий запобіжний захід був цілковитою дурницею. Але він видасть охоронцеві черевики з гумовими підошвами й наполягатиме, щоб той не здіймав шуму, аби не турбувати пацієнта. Кент подякував йому й зраділо всміхнувся, коли Кардіґен пішов.

Він чекав, доки годинник покаже десяту, перш ніж взятися до призначених самому собі вправ. Він безшумно зісковзнув з ліжка. Цього разу відчуття запаморочення, коли він став на ноги, вже не виникало. Голова була ясною, наче дзвін. Він почав випробовувати себе, роблячи все глибші й глибші вдихи та випинаючи груди.

Болю, якого він очікував, не було. Йому захотілося кричати від радості. Одну за одною він витягнув угору обидві руки. Потім став нахилятися вперед, доки не торкнувся підлоги кінчиками пальців. Він згинав коліна, робив нахили з боку в бік, чергував пози, дивуючись силі й гнучкості власного тіла. Двадцять разів, перш ніж повернутися в ліжко, він пройшовся туди-сюди приміщенням.

Йому не спалося. Лежачи на спині на своїх подушках, він милувався сяйвом зірок, спостерігаючи за сходженням місяця й дослухаючись до сов, що гніздилися у вдареному блискавкою дереві. За годину він повернувся до своїх вправ.

Він був на ногах, коли почув крізь вікно звуки голосів, усе ближче, і потім — гінкого бігу. За мить хтось грюкав у двері й гучним голосом кликав лікаря Кардіґена. Кент обережно підступив до вікна. Місяць зійшов, і він побачив фігури, що наближалися — повільно, наче під важкою ношею. Перш ніж вони зникли з очей, він розрізнив двох чоловіків, які несли між собою щось важке. Потім до нього долинув скрип дверей, інші голоси, а тоді зависла тиша.

Він повернувся в ліжко, гадаючи, хто міг бути той новий пацієнт.

Після фізичних навантажень дихати стало легше. Він почувався сповненим життєвих сил, тиск у грудях потроху зникав — усе це миттєво підняло йому настрій, і він відчув безмежний оптимізм. Було вже зовсім пізно, коли він заснув, тож проспав довше, ніж зазвичай. Розбудила його поява Мерсера. Той увійшов тихо, м’яко причинив за собою двері, але Кент почув його все одно. В ту мить, підводячись у ліжку, він уже знав, що Мерсеру є що розповісти. Також він збагнув, що сталося дещо тривожне — Мерсер був помітно схвильований.

— Перепрошую, що розбудив вас, сер, — сказав він, нахиляючись до Кента, наче боячись, що охоронець за дверима може підслухати. — Але я подумав, що вам краще дізнатися про індіанця, сер.

— Індіанця?

— Так, сер — Муї, сер. Я дуже через це засмучений, містере Кент. Раніше, вчора ввечері, він казав мені, що знайшов, яким баркасом дівчина вирушає вниз по ріці. Він казав, судно сховане в Гавані Кіма.

— В Гавані Кіма! Добра схованка, Мерсере!

— Справді, там дуже легко щось приховати, сер. Щойно стемніло, Муї повернувся туди стежити. Що з ним трапилось, я так і не з’ясував до кінця. Але мало бути десь близько опівночі, коли він дістався до будинку Кроссена, спливаючи кров’ю та напівживий. Його принесли сюди, і більшу частину ночі я доглядав за ним.