Над Тисою - Олександр Остапович Авдєєнко

— Трохи треба додати, кубиків з п'ять.

— Топка не зашлакована?

— Почистимо, поки воду братимем.

— Більше я ні про що не питаю. А букси і підшипники і весь паровоз, звичайно, в ідеальному порядку?

— Начебто так, — скромно відповів Сокач.

— От і добре. Поведеш празький поїзд з делегатами Всесвітнього конгресу прихильників миру.

На головному шляху станції Явір прокладено чотири колії: дві вузькоколійних — для закордонних поїздів і дві ширококолійних — для радянських. Сюди й були подані вагони празького експреса, прикрашені національними прапорами СРСР, Китаю, Румунії, Угорщини, Чехословаччини, Польщі та інших країн.

Олекса поставив «Галочку» в голові поїзда задовго до його відходу. Стоячи біля вікна, він не зводив очей з дубових дверей залу, звідки повинні були виходити на посадку делегати Всесвітнього конгресу прихильників миру.

Першими вийшли в синіх куртках і чорних м'яких туфлях китайці. Їх було, як підрахував Олекса, сорок чотири чоловіки. Два рослих, широкоплечих юнаки несли величезне червоне полотнище з білими ієрогліфами. Олекса, звичайно, не знав китайської мови, але він легко догадався, що було написано на китайському прапорі. Мир і дружба! Геть війну! Хай живе перемога волелюбних народів!.. Тобто те, що написане на прапорі кожної делегації.

Тисячі яворян, які стояли на пероні вокзалу, проводжали гостей бурхливими оплесками і вітальними вигуками. Китайці, всі як один, посміхаючись, дружно піл повідали: «Мир і дружба!», «Мир і дружба!»

Олекса палко, з усієї сили, плескав у долоні. Як ти любив зараз цих смаглявих, ледь-ледь жовтошкірих і чорнявих солдатів миру, як пишався ними, які вони всі для нього рідні…

Йому хотілося зіскочити з паровоза і обійняти кожного. Олексі здавалося, що китайці досі, хоч з часу війни минуло немало років, овіяні димом боїв, і на їх обличчях він бачив відблиск великої перемоги на Янцзи, в Пекіні, під Нанкіном, у Шанхаї.

Один китаєць — невеликий на зріст, кремезний, широкоплечий, з великою, наголо остриженою головою, чорноокий, з дуже зморшкуватим лобом і білозубою посмішкою — відокремився від групи своїх товаришів, які пішли в вагон, і побіг до паровоза.

— Шань-го! — промовив він з захопленням, милуючись «Галочкою». — Красуня! — додав він на добрій, хоч і не без акцента, російській мові. — Ти механік? — спитав він, дивлячись на Олексу знизу вверх.

Олекса кивнув і спустився на землю.

— Я теж механік. З Харбіна, — сказав китаєць, протягаючи руку. — Здрастуй, суляньжень тунчжі! Розумієш? — Китаєць поплескав Олексу по плечу і посміхнувся так, що його білі зуби стало видно всі, аж до корінних. — Це означає: «Здрастуй, радянський товаришу!»

Олекса був щасливий, що китаєць підійшов до його паровоза, що виявився таким балакучим, простим, веселим.

— Здрастуй, китайський товаришу! Як вас звати?

— Го Ше-ду. А тебе, суляньжень тунчжі?

— Олекса Сокач. Коли ж ви встигли так добре вивчити російську мову, Го Ше-ду?

— Мова Леніна дуже легка, дуже хороша мова! — відповів китаєць. — У нас «в Харбіні багато російських людей. Десять років я працював з Іваном Івановичем Орловим. Шань-го! Хороша людина. Справжній орел! Скидається на тебе. Ні, ти подібний до нього.

Китаєць засміявся, помітивши, як дуже почервонів і зніяковів «суляньжень тунчжі».

Прикордонник, що стояв недалеко від паровоза, приклав руку до козирка і нагадав китайському товаришеві, що посадка закінчується, що поїзд скоро відійде.

Го Ше-ду потис руку Олексі і пішов до свого вагона.

Капітан-прикордонник вручив бригаді закордонні паспорти, головний кондуктор дав свисток. Олекса обережно зрушив легкий поїзд з місця і, не поспішаючи, на найменшій парі, повів його на південний захід, до радянсько-чехословацького кордону.

Тисячний натовп яворян загув, замахав руками, капелюхами, кашкетами, хусточками.

Делегати конгресу, стоячи біля відкритих вікон, відповідали на привітання яворян.

Олекса додав пари. Поїзд набрав повну швидкість і вирвався за станційні стрілки, м'яко постукуючи по рейках, покотився по рівнині.

Кам'яниця, широка, в пологих берегах, зовсім уже не схожа на гірську річку, бігла поруч, справа. На її рівній поверхні лежали сині, з вкрапленими блискітками срібла, тіні передвечірнього неба. Попереду, куди мчав поїзд і куди несла свої обважнілі води Кам'яниця, палало темно-червоне море заходу сонця. Звідти, з цього сонячного моря, раптом виникла прикордонна арка, повита зеленню і червоною стрічкою. На стрічці було написано по-російськи і по-чеськи: «У наш вік всі шляхи ведуть до комунізму». За прикордонною аркою вишикувались сотні словацьких дівчат у білих платтях, без капелюшків і хусток, з букетами квітів, піднятими над головами. Ще далі виднілася й перша чехословацька станція, що мала добре примітну покрівлю з білої і чорної шашки.

Олекса пересунув регулятор на малий клапан. Поїзд минув зелено-малинові прикордонні стовпи і тихо пішов по чехословацькій землі, вздовж живої, квітучої огорожі; гарні привітні дівчата щільними шеренгами стояли обабіч залізниці, на зеленому тлі неозорих ланів озимини, під вечірнім небом.

Олекса відповів на привітання дівчат з такою сердечною радістю, начебто тільки він і його бригада були єдиною причиною цього чудесного свята братерства.

Письменник Олександр Остапович Авдєєнко народився у 1908 році в Донбасі у великій робітничій сім'ї, його батько, брати і сестри багато років працювали в гарячих цехах Макіївського металургійного заводу. В роки першої світової війни, роки розрухи і голоду велика, дружна сім'я розпалась, і хлопчик зазнав тяжкої долі; він жив, де доводилось, — під чужою покрівлею, під відкритим небом, часто без шматка хліба. Так минули його дитинство і юність, описані потім в одній з його книжок.

Юність письменника трудова. Він добував вугілля на шахтах Донбасу, працював на прокатному стані металургійного