Над Тисою - Олександр Остапович Авдєєнко
Поїзд увійшов у ширококолійний парк і зупинився на четвертій колії. Відразу ж після перевірки паспортів прикордонною вартою на підніжку паровоза вискочив високий і худорлявий залізничник — угорець.
Олекса мимоволі подивився на руки угорця. На його пальцях не було якихось перснів і на чорнявій голові не красувався берет — вона була непокрита. Задерши вгору обличчя, енергійне, молоде, білозубе, з чорною смужкою вусів на пухлявій губі, він швидко, впереміж, то угорською, то російською, то українською, то знову угорською мовами заговорив:
— Йоу напот ківанок! (День добрий!) И локомотив новый, и механик новый. Хороший локомотив, таких еще не было в Тиссаваре. Дуже добре! Как тебя зовут?.. Олекса? Розумію. По-мадьярському — Шандор. А я — Золтан Сабо. Пали!
Угорець почастував Олексу і його бригаду сигаретами. Всі закурили і деякий час мовчки дивилися один на одного. Угорець пильно подивився на букетик гірських фіалок в кишеньці у Сокача.
— Золтан, ви складач? — запитав Олекса такою чистою угорською мовою, що Сабо здивовано розширив очі і вигукнув:
— Шандор, ти знаєш мадьярську? Молодець! Я радий, що ми разом з тобою будемо працювати.
— Добре будемо працювати чи так собі? — спитав Олекса.
— Добре, Шандор! Тільки добре! Так, як у вас. Я — елмункаш. Передовий робітник.
— Якщо так, готуй мені справжній поїзд. Великий, важковаговий, стоосьовий.
— Стоосьовий? — права рука Золтана, що несла до рота сигарету, зупинилася на півдорозі. Увагу Олекси привернув вказівний палець Золтана: на ньому вже сяяв товстий перстень з камінцем у вигляді гральної карти! — Стоосьовий! — захоплено промовив угорець. — Не витягнеш!
— Витягну!
— О, Шандор… — Золтан вийняв з кишені чорний берет, ляпнув ним об підлогу. — Я негайно побіжу до Лайоша, нашого секретаря, і все йому розповім. Чекай на мене, Шандор! Між іншим, яка у вас в Яворі погода?
— Така сама, як і в вас, гарна, — швидко відповів Олекса.
— Це приємно. Тож чекай на мене, Шандор!
Не визнаючи паровозних східців, угорець плигнув на землю і, натягнувши берет на голову, зник під вагонами.
Звістка про те, що радянський машиніст визвався постійно водити за Тису важковагові поїзди, швидко поширилась на станції. Цікавість до цієї події була цілком природною і закономірною для залізничників станції Тисавара. На перевалочній базі тисаварці перевантажували з поїздів широкої колії на вузькоколійні тролейбуси з Москви, тюбінги для будапештського метро, самохідні запорізькі комбайни, молотарки Ростсільмашу, люберецькі жниварки, челябінські і сталінградські трактори, верстати «Красного пролетария», злитки донецького чавуну, горлівські врубові машини для гірничого басейну Печ, найскладніші агрегати для Сталінвароша, кокс і руду, марганець і автомобілі.
Тільки багатий, щедрий друг, друг на. все життя, міг посилати все це.
Була обідня пора.
На дев'яту колію, звідки повинен був піти за Тису важковаговий состав, вийшло майже все робоче населення станції.
Найбільше людей було в голові поїзда., біля першого вагона, куди повинен був підійти паровоз. Залізничники в обмундируванні сталевого кольору і величезних картузах. Русяві, чорняві, золотисті голівки дівчат. Босоногі, з перехрещеними шлейками хлопчаки. Слюсарі в замащених комбінезонах. Землекопи в зім'ятих капелюхах і жилетах поверх сорочок, з закачаними рукавами. Прикордонники з карабінами і в тютюнового кольору штанях навипуск. Теслярі в шкіряних фартухах. Рибалки з жмутками сіток на плечах і люльками в зубах…
Десятки, сотні очей, сповнених цікавості, дружньої уваги і схвалення, дивилися на паровоз «ЕР 777–13», що повільно підходив на дев'яту колію з боку східних воріт станції.
У натовпі, що зібрався провести поїзд, в першому ряду Сокач побачив складача Золтана Сабо.
— Ну як, Шандор, не страшно? — запитав Золтан Сабо, киваючи на состав, хвіст якого зникав десь біля західних воріт станції. — Не роздумав? — додав він, блискаючи білою смужкою зубів і пощипуючи свої вусики.
Олекса відповів не відразу. Він з усіх сил намагався бути спокійним, не показати, про що думав. А думав він про Золтана Сабо: «Який мерзотник! Як маскується!»
Золтан Сабо по-своєму зрозумів стриманість Сокача. Йому здалося, що радянський механік не певний в собі. Вираз заклопотаності, тривоги і навіть розчарування з'явився на обличчі складача.
— Звичайно, не роздумав, — поспішив сказати Олекса. — Що за питання!
— Дай руку, Шандор! — Золтан широко розмахнувся, з веселим дзвоном ляснув долонею по долоні Сокача і вручив йому овальну мідну пластинку з латинськими штампованими літерами. — Одержуй нашу гарантійну марку! Мою! Автоматників! Вагонних майстрів! Вантажників! Всіх робітників і службовців станції Тисавара. — Тихо, пошепки, він додав: — Посилка на дні тендера, під водою. — Він ще раз розмахнувся і вдарив Олексу долонею по долоні: — Ходімо приймати поїзд!
Олекса і Золтан швидко, неначе намагаючись обігнати один одного, йшли вздовж состава.
Один — високий, широкоплечий, кремезний, русявий, з опущеними віями і зніяковілим виразом дуже юного і дуже красивого обличчя. Другий, що приховував свою худорлявість величезними ватяними плечима бездоганно пошитої форменої тужурки — високий, сутулуватий, верткий, з пригладженим і напомадженим волоссям, з модними вусиками, з відверто хвалькуватим виразом обличчя: «Дивіться, дивіться, мовляв, з ким я іду… І ви знаєте, що він збирається зробити? Чудо! А хто його організував? Я, Золтан Сабо. Так, уявіть собі, я! Можете мене поздоровити».
Оглянувши поїзд, вони повернулися до паровоза. Людей помітно збільшилося. З'явився навіть оркестр з новенькими білими трубами. Над натовпом майорів триколірний національний прапор і радянський, червоний. На землі лежали велосипеди, кинуті так недбало, ніби вони вже ніколи не могли знадобитись їх власникам. В кузові грузовика
