Над Тисою - Олександр Остапович Авдєєнко

— Я досить досвідчений і розумний, насмілюся сказати, щоб не зрозуміти, в яке безвихідне становище потрапив. І потім… тюремне життя не для мене.

— Розумію. Нерви.

— Так, не заперечую, я спішу до фінішу. Пожив, вистачить… Нехай якомога швидше приходить кінець. Словом, я нічого не буду приховувати. Розповім усе, навіть те, що могло б лишитись таємницею. О, історія мого життя повчальна! Народився я в знаменитому маєтку…

Зубавін нетерплячим рухом руки зупинив Крижа:

— Вашу історію життя потім розкажете. Зараз відповідайте поки що на запитання. Навіщо вам потрібен був Андрій Лисак?

— Я хотів зробити з нього доброго зв'язківця.

— І з цією метою послали в бригаду Олекси Сокача?

— Так, саме з цією метою. У свій перший же закордонний рейс Лисак повинен був зв'язатися в Тисаварі з агентом розвідцентра і привезти нам до Явора важливу посилку.

— Від кого ця посилка?

— Мій квартирант говорив, що з розвідцентра, від «Бізона».

— Що це за посилка?

— Якщо вірити «товаришеві Червонюку», — усміхнувся Криж, — то «Бізон» вирішив послати нам якусь новинку — портативну міну уповільненої дії і страшної руйнівної сили.

— З якою метою?

— Висадити в повітря великий міст на Тисі чи який-небудь тунель.

— За яких обставин повинен був зустрітися Лисак з агентом розвідцентра? Явка? Пароль?

Криж розповів майже дослівно те, що вже було відомо Зубавіну від самого Лисака. Записавши зізнання Крижа, Зубавін відправив його у в'язницю і пішов до полковника Шатрова.

«Галочка» повільно минула контрольний пост. Біля вікна паровозної будки стояв Олекса Сокач. У верхній кишеньці його комбінезона синів букетик гірських фіалок.

Біля свіжопобіленої будки, в сонячному отворі розчинених дверей стояла стрілочниця з мідним начищеним ріжком у руках. В її русяве волосся теж були вплетені гірські фіалки.

— Куди їдеш, Олексо?

Сокач стримано, невизначено помахав рукою.

— В яку частину світу? — допитувалася стрілочниця. — В Карпати?

Сокач заперечливо похитав головою.

— В Румунію?

— Ні.

— В Чехословаччину?

— Гадай далі.

— До польського кордону?

— Не вгадала!

— Ага, знаю — Угорщина.

— Ого, яка ти розумна!

Пихкаючи парою у відвідну трубку гальмового насосу, «Галочка» пройшла повз стрілочницю.

Олекса стиснув клоччя в тугий жмут і, сміючись, кинув у дівчину, цілячись в її русяву голівку:

— Тримай, Ганно, і мій букет!

Вона піймала клоччя на льоту і, пробігши кілька кроків, повернула подарунок у відчинене вікно будки паровоза.

— Приколи своїй нареченій!

«Галочка» обережно, на найменшій парі, покотила до східних воріт станції.

Ще не зникла з очей русява стрілочниця з мідним ріжком, а Сокач уже забув про неї. Навіть якби на місті Ганни стояла сама Ганна-Терезія, то й тоді б вона не затулила манливу далину цього чудового дня.

Попереду, по ходу паровоза, за осокорами-велетня-ми, за водокачкою, за вхідним семафором, за Тисою лежала Велика Угорська рівнина. Праворуч, на фоні чехословацьких земель, повитих серпанком, височіли червоні корпуси і висока труба цегельного заводу. Позаду, на північному заході, височіли багатоярусні Карпатські гори — спочатку невеликі, майже пагорби, потім вищі і вищі, все ближчі до неба. Ліворуч, поверх чорних і червоних дахів вагонів, повільно тяглися південні схили передгір'я Карпат, поспіль вкриті виноградниками. З південного сходу, від Трансільванських Альп, табунами летіли димчасті, веселі, із скісними сонячними лініями хмари.

З півдня, з Великої Угорської рівнини струмували теплі повітряні маси, нагріті біля берегів Атлантичного океану.

З південного сходу, з боку Словаки, крокувало численне військо, одягнуте в зелений і біло-рожевий одяг, — яблуні, груші, абрикоси, черешні. На чолі їх стояли високі осокори.

І лише на півночі, десь у піднебессі, мабуть, в районі Високих Бескид, ще й досі була справжня зима. Там сяяли білосніжними вершинами гори.

Глянувши на снігові гори, Сокач відразу ж забув про них. Він бачив тільки весну і її одну відчував.

«Галочка» минула вихідні стрілки і, скоряючись ріжку стрілочника, звернула на четверту колію, де стояв готовий До відправки состав пульманів, навантажених коксом, рудою і чавуном у злитках.

Кондукторська бригада почала приймати поїзд.

Головний кондуктор з відвертою цікавістю подивився на молодого механіка, ніби запитуючи очима: невже ти, такий молокосос, поведеш поїзд за кордон?

До паровоза підійшов капітан прикордонних військ.

— Прошу паспорти, — сказав він.

Олекса, кочегар і помічник спустилися на землю, вручили прикордонникові свої новенькі паспорти. Той уважно проглянув їх і мовчки пішов у напрямі до станції.

— Що це таке? — захвилювався Іванчук. — Чому не повернув?

— Зареєструє і поверне. Такий порядок. — Олекса говорив впевнено, спокійно, ніби йому вже сто разів доводилося пересікати кордон.

Тимчасом кондукторська бригада прийняла поїзд. Головний одержав поїзні документи і акуратно складав їх у свою шкіряну сумку. Оглядач автоматичних гальм написав довідку про те, що з гальмами все гаразд, і видав її головному. На колії появився смаглявий, у червоному кашкеті черговий по станції. Ажурна рука семафора піднялася вгору. Митники зробили свою справу. Стрілочниця підготувала шлях до маршруту.

А прикордонника все немає і немає. Нарешті до паровоза підійшов оператор з маршрутом і вручив його Сокачеві. В дорожній телеграмі було сказано, що черговий угорської станції