Зброєносець Кашка - Владислав Крапівін

— Не хочу.

— Безсовісний, — сказала мати. — Егоїст. Я з такими труднощами… Ось зачекай, прийде батько.

Прийшов батько, і все повторилося при ньому. На закінчення мати спробувала заплакати. Володя тримався.

— Може, поясниш, що це за фокуси? — запитав батько.

— Поясню, — сказав Володя. — Пояснити — це будь ласка. За що я повинен мучитися майже цілий місяць? У їдальню — строєм, із їдальні — строєм, купатися раз на день по п'ять хвилин, та й то не завжди. Зате спати по дві години в день — обов'язково! За зміну це сорок вісім годин. Це дві повні доби, убитих наповал! За що? А намети тільки на малюнках! Знущання…

— На його думку, режим — це знущання, — сухо сказала мати і одвернулася. Весь вигляд її промовляв: «Подивіться, кого ми виростили».

Володя поборов у собі совість, що ворухнулася, і нахабно запитав:

— Навмисно хочете, щоб я мучився.

Мати суворо випросталася і вийшла з кімнати. Батько нерішуче запитав:

— Може, тобі вуха нам'яти?

— Будь ласка, — байдуже відгукнувся Володя. — Це не допоможе.

— Чого ж ти хочеш?

Володя промовчав. У нього була ясна мета.

— Ти ж знаєш, що з матір'ю у Кисловодськ не можна, там санаторій для дорослих. Удома самому — також не життя.

Володя це знав.

— А чи не хочеш ти зі мною на розкопки?

Саме цього Володя і хотів. Понад усе на світі. Але вголос це висловити не наважився і невизначено стенув плечима.

— Володьку, не можна, — тихо сказав батько. — Не дозволять. Торік в одного співробітника дочка заблукала в піскар, і тепер не дозволяють дітей брати. Спеціальний наказ по інституту. Хіба б я не взяв тебе?

Відчуваючи зрадницьку сльозу, Володя пошепки попросив:

— Ти скажи, що мені ні з ким залишитися.

— Тоді мене не пошлють. Це був тупик.

Тупик, бо Володя вже повірив, що в табір йому справді дуже не хочеться.

— Ну, аллах з ним, з табором, — вирішив батько. — Давай так. Ти поїдеш у Білий Ключ.

У Білому Ключі жив дядько Юра, батьків товариш. Він завідував там школою. Володя це добре знав. Це був сутулий, Дуже високий чоловік, схожий на радгоспного механіка чи бригадира-будівельника й анітрохи не схожий на директора школи. Інколи він приїжджав до міста на різні семінари й наради, і вечорами Володя і він з мовчазною завзятістю грали в Шашки. Стукіт був такий, ніби йшла гра в доміно. Програвши Чергову партію, дядько Юра потягувався і казав:

— Сильний… Ти, Володю, приїжджай до нас у гості. З Надією познайомишся. Вона, брат, тобі не програє, — і знову схилявся над дошкою. — Ану давай…

Знайомство з невідомою Надією не здавалося Володі привабливим, але зараз виходу не було.

Матері довели, що Володя не маленький і до Білого Ключа доїде сам.

Він справді доїхав благополучно, дав зі станції додому телеграму, швидко відшукав будинок дядька Юри, був зустрінутий, нагодований обідом і — занудьгував.

Дядько Юра, зайнятий ремонтом школи, зник із дому. Надії також не було. Її бабуся, невеличка, старенька, сувора на вигляд, погуркувала в кухні сковорідками.

Володя сидів у незнайомій кімнаті, відчуваючи незручність від свого неробства і через те, що він, здається, зайвий у цьому домі. З гірким сумом згадав про відхилену табірну путівку.

На щастя, повернувся дядько Юра. Зазирнув у кімнату й весело наказав:

— Володю! Геть журбу! Обживешся, познайомишся, справу знайдеш! А поки йшов би погуляв. Селище подивишся. Може, з нашими хлопцями зазнайомишся.

Володя з полегшенням пішов із дому. Він рушив навмання, і вулиця привела його до великого ставка з берегами, зарослими черемхою і вільшаником. Володя продерся до води. Він роззувся і побрів уздовж берега, відшукуючи місце, придатне для купання. Але скрізь було грузьке дно й загрозливо стирчали зелені клинки осоки.

— Болото, — сказав Володя.

У трясовині схвально зарепетували жаби. Володя плюнув, пішов від ставка і вже іншою дорогою повернувся додому.

На ґанку Володя побачив дівчину. Бона осатаніло терла мокрою ганчіркою східці. Коротка тонка коса сердито метлялася біля її плеча.

«Надія», — зрозумів Володя.

Вітатися з незнайомою дівчиною було незручно. А знайомитися з дівчатами Володя не вмів. Можна було б тихенько піти й погуляти, поки Надія миє ґанок, але Володя не встиг. Вона його помітила. Швидко глянула на нього з-під навислих пасм, одвернулася, викрутила над величезним відром ганчірку й знову заходилася безжалісно драїти мостину.

І не можна вже було відступати. Смішно. Тоді Володя вирішив, що пройде в дім, не сказавши жодного слова. Не зверне ніякої уваги. Зрештою, він не зобов'язаний зважати на всіляких кудлатих злюк. А те, що вона злюка, одразу видно. Он як чеше ганчіркою!

Володя зробив байдуже обличчя і пішов до будинку. Розгонисто й незалежно. Але біля ґанку він таки зупинився. Жовті мокрі дошки аж сяяли чистотою. Страшно було ступати на них запиленими підошвами. І щоб не залишати зайвих слідів, Володя вирішив стрибнути одразу на верхню сходинку.

І стрибнув.

Це був чудовий стрибок. Швидкий такий і красивий. Як у спортсмена-розрядника. Але спортсменам не підсовують під ноги важкі відра. А йому підсунули. Пролунав залізний гуркіт і шум води.

Володя стояв нагорі. Надія на середній сходинці, а відро лежало на землі й перекочувалося з боку на бік. По жовтих мостинах збігали каламутні струмені.

— Слон, — тихо, але виразно промовила Надія.

— Я не хотів, — сказав Володя винувато, але з сердитою ноткою. Він добряче-таки торохнувся об відро ногою.

— За «не хотів» б'ють поготів, — заявила Надія. Бона, здається, зраділа, що можна прискіпатися.

А Володя відчув полегшення: як-не-як