Зброєносець Кашка - Владислав Крапівін

— Сходимо…

Життя ніби налагоджувалося. Все тепер подобалося Володі: і тиша, і ставок з розсипом сонячних відблисків, з зеленою тінню біля греблі, і притихла Надія, і навіть болотяний присмак теплої води.

Затріщавши слюдяними крилами, прилетіла бабка й сіла Володі на лікоть. Вона була блискуча, червона з жовтогарячими цяточками на крилах.

— Дивись-но! Ніколи таких не бачив, — здивувався Володя. — Чорних бачив, блакитних, зелених, а таких — жодного разу.

— У нас їх скільки завгодно, — пожвавилася Надія.

Обережно тримаючи лікоть з бабкою, Володя роздивлявся цю живу модель аероплану.

— Ну й очиська… Дивися, у них сонце відбивається.

— Угу, — озвалася Надія.

— Ти поглянь, воно не кружальцями відбивається, а шестикутниками. Знаєш чому?

— Ой, справді! Чому?

— У неї кожне око з дрібних вічок складається. Ніби з частинок таких шестикутних. От і відображення таке. Це мені один семикласник розповідав, Борис Тимофієв. Він у нашому будинку живе.

Надія мовчала, Вона прислухалася. Володя знову перевів погляд на бабку й струснув рукою:

— Старт!

Крилата гостя з тріском кинулася в політ.

— Бабки-поторочі — шестикутні очі… — посміхаючись сказав їй услід Володя.

І почув:

— Брехня це…

Голос у Надії був злий і нудний. Вона стояла тепер і вороже дивилася на Володю згори вниз.

— Бреше твій Борис Тимофієв! — голосно повторила вона. — І ти брешеш! Гадаєш, з міста приїхав і можеш про що завгодно патякати?! Базікало нещасний!

Вона по-котячому відстрибнула й зникла в кущах, тільки гілки загойдалися. Володя ошелешено подивився на ці гілки й запізніло крикнув:

— П'явка тебе, чи що, вкусила?!

Великої злості він не відчував. «Дикунка якась, — вирішив він. — Не зрозумієш, чого вибухнула. Ну її…»

Йти від ставка не хотілося. Він посидів ще з півгодини, просто так, ні про що особливо не думаючи, а потім одягнувся і ліниво побрів додому.

На півдорозі він і зустрів тих, котрі хотіли його бити.

Вони йшли зімкненою шеренгою. Володя відчув невиразну тривогу і про всяк випадок звернув до паркану. Але вони, теж ніби випадково, перейшли з дороги до самого краю вулиці. Далі виляти не можна було: і незручно, і марно. Володя зітхнув, прибрав безтурботного вигляду й неквапно рушив назустріч небезпеці.

Небезпека була а чотирьох чоловік. В середині йшло двоє хлопців. Володині однолітки чи трохи старші. Один, білявий, товстогубий, був у голубій майці, пропаленій на животі, і в обшарпаних лижних штанах. Він здався Володі добродушним і не дуже небезпечним. Зате другий, високий темно-чубий хлопчина, напрасований і стрункий, як граф Монте-Крісто, зовсім не сподобався Володі. Він йшов, ліниво покусуючи якусь трубчасту стеблину, і, здається, дивився на Володю з холодною цікавістю. Ніби на метелика для колекції, для якого вже готова шпилька.

Обабіч цих двох йшли хлопчаки трохи менші. Обидва руді, але неоднакові. Один — з чубом мідно-червоного відтінку, товстощокий і кремезний. Другий — золотаво-жовтий, з великим, як півмісяць, ротом і довгими, тонкими, ніби бамбукові вудки, ногами.

В голові Володі зовсім недоречно застрибали рядки забутого вірша:

Дружна четвірка наближалася з неквапністю впевненого в удачі хижака. Володя також не поспішав. Але все-таки вони рухалися, і нарешті залишилася відстань усього в п'ять кроків. Тоді «граф Монте-Крісто» сказав:

— Стій.

Невідомо, кому він скомандував: своїм хлопцям чи Володі. Зупинилися всі.

Білявий хлопчина у пропаленій майці обмацав Володю світло-голубими очима й неквапно запитав:

Це не ти, бува, до Вєткіних із міста приїхав?

Володя постарався сховати за глузливим тоном гостру настороженість.

— Я, бува… А що?

— Ми тебе зараз лупцюватимемо, — повідомив «граф». — Якщо у тебе є якісь виправдання, викладай. — Голос у нього був басовитий і похмурий.

Виправдань у Володі не було. Було у нього запитання:

— За що?

— Ти дурника не корч, — сказав «граф». — Дивись-но, Юрко, він ніби й не знає.

Голубоокий Юрко запитав прямо:

— Ти Надю навіщо зачіпаєш?

«Ябеда, зрадниця!» — подумав Володя і відповів:

— Щось не пам'ятаю.

— Ну, зараз пригадаєш, — пообіцяв Юрко. Руді ад'ютанти очікуюче глянули на своїх командирів: «Уже починати?»

«І ці туди ж, малеча», — незлобиво подумав Володя.

Ззаду була вільна дорога, і Володя знав, що ніхто його не затримає і ніхто не наздожене. Але бігти по вулиці й думати, що, може, з кожного вікна насмішкувато й з цікавістю дивляться на це незнайомі жителі Білого Ключа!

А не бігти — відлупцюють.

— Коли я її зачіпав? — похмуро запитав він.

— Він її вранці двічі бив і увечері один раз. І стріляв з рогатки, — доповів Юркові мідночубий. При цьому на Володю він не дивився і жував велике жовте яблуко.

Цікаво, де він дістав таке яблуко в червні?

— Брехня ж це, хлопці! — якнайщиріше сказав Володя. — Ну навіщо я її битиму! Тільки а рогатки один раз, та й то мимо. І вона ж перша винна!

— Диви-но, як викручується! — сказав тонконогий хлопчина голосом пискливим і нещадним.

Юрко втягнув повітря і рішуче підсмикнув штани, даючи зрозуміти, що розмова закінчена.

— Четверо на одного? — запитав Володя і взяв руки в боки. Не для фасону, а для того, щоб легше було сковзнути правою долонею в задню кишеню.

— А що? — поцікавився «граф». — Не можна?

— Навіть семеро, — сказав Володя. — Он