Зброєносець Кашка - Владислав Крапівін

«Не до пирогів уже тут», — відзначив про себе Володя. Він зупинився у хвіртці, боязко дивлячись на сердиту бабусю.

— Обійдеться він без твого пирога, — сказала ненависна Надія і позіхнула.

— «Обійдеться»! Це ти обійдешся! Де я такий посуд знайду? Його й у місті тепер не відшукаєш. — Бабуся гірко схилилася над черепками. — Велика та міцна була…

— Міцна… — з презирством кинула Надія. — Чого ж вона від одного щигля луснула?

— Від щигля! — скипіла бабуся. — Голову б свою під такі щиглі підставляла. Розбила й сидить, ніби її й не обходить.

— Якщо хтось гадає, що я ридатиму через розбитий горщик, то це просто сміх, — сказала Надія.

— Горщик! — охнула бабуся.

— Ну й фрукт же ти, Надіє, — подав голос дядько Юра. — Візьму я в одну руку твою косу, а в другу цей віник…

Надія стрельнула очима в його бік і трішки напружинила ноги.

— Якщо хтось гадає, що мене можна наздогнати, то це просто сміх.

— А якщо хтось гадає, що піде сьогодні в клуб на концерт, то це просто регіт, — підсумував дядько Юра.

— Ну й нехай, — сказала Надія. — Подумаєш! Дуже мені потрібно на всіляких штукарів дивитися… Ніби я навмисне її розбила! Ну й нехай, ідіть самі в свій клуб.

«Кепські справи, — подумав Володя. — Чекати далі нікуди». Зітхнувши, він відштовхнувся од хвіртки й заговорив:

— Адже бреше вона, дядьку Юро. Цю макітру я розтрощив.

Дядько Юра увіткнув насаджену сокиру в колодку й випростався.

— А, повернувся, — сказав він. — Ну, як погуляв?

— Ні, справді я, — повторив Володя. — З рогатки ненавмисне. Я хотів у неї влучити. — Він мстиво кивнув у бік Надії. — Прицілився, а вона умудрилася на рівному місці перечепитися.

— Ач яке діло, — зацікавлено мовив дядько Юра. — А що ви не поділили?

— Та так. Дурниці…

— Все одно через неї усе, — втрутилася бабуся. — Хто ж це в хорошу людину з рогатки пулятиме?

Надія підвелася і гордо пішла в дім.

Йти ввечері у клуб вона відмовилася. Володя подумав і теж не пішов. На концерт пішли дядько Юра і мати Надії, яка повернулася з чергування на пошті.

Бабуся позичила у сусідів макітру й замішувала на кухні тісто.

Володя вийшов на ґанок, не знаючи, куди себе подіти. Надія годувала курей. Бона скоса глянула на Володю, хмикнула й сказала:

— Заступник знайшовся… Цип-цип-цип, жеріть ви, ненажери… Дуже мені потрібно, щоб за мене заступалися. Здається, я нікого не просила втручатися…

— Я не заради тебе втрутився, а заради власної совісті, — повчально сказав Володя.

— По-одумаєш! Заради совісті!

— Ти по-одумай. Корисно, — уїдливо кинув він і з занепокоєнням згадав, що розмова вдень починалася так само і закінчилася сумно. «Хай тобі грець, — вирішив Володя. — Мовчатиму».

Надія раптом розігнала курей і сказала:

— Гайда на ставок. Скупаємося.

— Мені не жарко, — сухо відповів Володя.

— Застудитися боїшся?

— Та де там у вас купатися? Трясовина навколо!

Він думав, що Надія знову розізлиться. Але вона миролюбно пояснила:

— Ти не туди ходив. Треба до греблі. Там вода прозора й піщане дно. Підеш?

— Ну, ходімо.

Вони йшли спершу мовчки, а потім почали уривчасту, але вже не сердиту розмову: «В цьому будинку у нас бібліотека». — «Хороша?» — «Та так…» — «Тихо у вас». — «Тут не місто». — «Авжеж». — «Зараз до того ж усі в клубі». — «Ти даремно не пішла». — «А ти?» — «Не хочеться». — «І мені…»

Незабаром вже забулася сварка, і Володя подумав, що Надія — дівчина непогана, тільки характер у неї не дуже.

Було близько сьомої години вечора. Сонце стояло ще високо і до дна просвічувало зелену воду. На дні тьмяно блищали піщинки. Вода сонно бурчала під греблею і, пробившись через неї тонкою цівкою, спадала у заросле русло струмка. Пахло сирим деревом і розігрітою травою. Кущі обступили ставок упритул, і в цій зеленій тиші хотілося чомусь розмовляти пошепки.

— Можна з берега заходити або з греблі стрибати, — стиха заговорила Надія. — Наші хлопці стрибають з греблі. Тільки там небезпечно: кілки стирчать.

«Чи ти ба! «Наші хлопці!» — подумав Володя. Він роздягнувся і пішов на середину греблі, чіпко намацуючи босими ступнями шорсткі колоди. Надія квапливо сказала услід:

— Мені неохота у воду лізти. Я сьогодні тричі купалася.

Володя зупинився над водою. Глибина здавалася чималенькою. Кілки, що стирчали з дна, було чудово видно. Володя присів, випростався і по дузі увійшов у воду.

На глибині він розплющив очі. У каламутно-зелених сутінках кілки чорніли, мов кістяк величезної риби. Поверхня води знизу здавалася блискучою і непрозорою. Володя пробив її головою і неквапно поплив до берега. Вибрався і застрибав на крихітному піщаному п'ятачку, щоб витрусити з вух воду. Вії були мокрі, і Надію він бачив розпливчато, ніби крізь скло, залите дощем.

Хороша вода, — сказав Володя. — Тільки трохи болотом відгонить.

— Ми звикли… Зате тут риба водиться. Наші хлопці часто рибалять… А в місті річка велика?

— Звісно. У нас же судоверф величезна.

— Подивитися б, га? — якось по-хорошому, довірливо промовила Надія.

— Хіба ти ніколи у місті не була?

— Була, звичайно. Тільки все якось мигцем. Ну, до театру, в музей сходиш, і додому час…

— Ти приїжджай, — запросив Володя і сів поряд. — У нас тепер літній трамплін збудували. Планетарій скоро відкриють. Пристань нову будують, щоб танкери з нафтою приймати. Це тобі не музей.

— Я постараюся, — пообіцяла вона. — Тільки тут у нас також місця хороші. Ось побачиш.

— А чому така назва — Білий Ключ?

— Скеля є за