Зброєносець Кашка - Владислав Крапівін

Бігли клоччасті хмари, і швидкі тіні їхні були немов помахи темних крил. Кашка дивився збоку на високого незнайомця і бачив його разом з хмарами. Бачив збоку його замислене обличчя, білу смужку маленького старого рубця під вухом і чуб, ніби раз і назавжди відкинутий назад вітром. Кашці хотілося сказати: «Я не буду їсти ягоди. Я їх не для себе збираю. Якщо треба, беріть. Тільки… хто ви? Чи далеко їдете?»

Кашка поцікавився:

— Ви знаєте пісню про маяки?

— Яку? — нітрохи не здивувавшись, запитав незнайомець. — Багато пісень про маяки.

— Там ще про птахів, — пояснив Кашка. — І про цих… про тюленів. Які сплять. І про ніч. Її моряки співали.

— Не знаю. Адже я не моряк.

«А хто? — мало не запитав Кашка, але не наважився. І ніяково промовив:

— Ви чомусь один їдете…

— Ну то й що? Хіба не можна?

— Та ні, можна… Тільки так не буває, щоб одна людина. Щоб такі… самі.

— Які такі? Цікаво.

— Ну… — сказав Кашка. — Такі…

Він винувато замовк. Не вмів він пояснювати. А хотів сказати, що такі ось молоді хлопці, люди з обвітреними смаглявими обличчями, охочі до жарту й до хорошої розмови з ним, Кашкою, не їздять поодинці. Студенти, спортсмени, моряки, геологи (Кашка і їх також зустрічав) завжди бувають разом…

— А знаєш, твоя правда, — раптом погодився незнайомець. — Я б теж їхав не сам, але відстав од компанії. Це страшенно погано, коли відстаєш від своїх. Та ось, довелося… І тому настрій був просто хоч плач… Можна, я візьму одну ягоду?

— Усі беріть, — зрадів Кашка. — Ви не сумуйте, ви своїх наздоженете.

Кащин співбесідник кинув у рот чотири ягоди, уважно глянув на Кашку й раптом усміхнувся. Усміхнувся так, ніби не полуниці проковтнув, а ліки від суму.

— Знаєш, адже це чудово, що я тебе зустрів.

— Якби я знав, я б іще більше постарався набрати ягід, — простодушно мовив Кашка.

— Дивак ти, — ласкаво сказав незнайомець. Обережно посунув на пні Шишана і сів. — Давай знайомитися, поки мій експрес не загудів.

І вони познайомилися. І Кашка довідався, що цього чоловіка звуть Костею.

— Ну, розповідай, — попросив Костя.

— А що? — розгубився Кашка. Йому нічого було розповідати.

— Ну, взагалі… Що ти за людина? Як живеш?.. Чи ось про нього розкажи. — Костя узяв на долоню чолотяпика.

— Та, це Шишан, — відмахнувся Кашка. — Розвідник він… Тільки лінивий…

І непомітно Кашка почав розповідати. Спершу про Шишана: який він сонько і тюхтій. Потім про сміливого Мотоцикліста, про Капітана, про кораблик. І далі — про свою Країну, де живуть малюки-чолотяпики і де можна побачити дрімучі ліси й синій океан, якщо глянути крізь чарівну котушку… Він розповідав так багато тому, що Костя добре слухав. Запитував, коли Кашка замовкав. Допомагав знайти потрібне слово, якщо Кашка не міг його згадати. Дивився серйозно, і серйозність ця була цілком щира.

Нарешті Костя сказав:

— Значить, ми обоє бродяги-мандрівники.

— Ти мандрівник? — запитав Кашка.

— Як і ти. Тільки моя Країна більша… Чув про Памір? Є такі гори.

Кашка чув, тільки не пам'ятав, де і коли. Чи то по радіо, чи від батька. Але він пам'ятав цю назву далеких гір. Він навіть знав, що вона означає.

— Дах Світу… — тихо сказав Кашка.

— Так, брате, це дах… А про льодовики знаєш?

Про льодовики Кашка не знав. Правда, у них у сараї була льодовня — невелика яма із залишками зимового злежаного снігу. На зразок маленького погреба, щоб зберігати продукти. Але Кашка розумів, що не про такі льодовики каже Костя.

— Це, певно, де багато льоду, — сказав Кашка невпевнено.

— Це… крижана річка, — мовив Костя і примружено подивився на хмари.

Кашка мовчав. Крижана річка — це було незрозуміло.

— Глиби криги, — сказав Костя. — Вони повзуть униз гірськими схилами. Повзуть тихо-тихо, майже непомітно. Адже це крига, а не вода. Але все-таки рухаються. І у кожного льодовика свій шлях. Як у річки.

Кашка заплющив очі й уявив рух криги. У шурхоті прозорих брил, у передзвоні крижинок, що ламалися, вони повільно і невідворотно насувалися, насувалися на Кашку всією вагою. Сонце розбивалося на блискучих гранях, та, незважаючи на яскраве сяяння, від крижаної річки віяло палючим холодом. Кашка пересмикнув плечима й розплющив очі.

— У кожного льодовика свій шлях, — повторив Костя. — Але один льодовик збився з дороги. Пішов не туди, куди слід. І це зовсім незрозуміло.

Він подивився на Кашку очікуюче й навіть трохи сумовито. Ось, мовляв, яка штука. Може, ти поясниш, у чім тут річ? Але Кашка пояснити не міг.

— Незрозуміло, — знову сказав Костя. — Цей льодовик порушив усі закони… Одне слово, треба помацати його.

— Помацати… — повторив Кашка і пирснув. Це здалося дуже смішно — «помацати» льодовик, таке громаддя.

Костя теж засміявся. І сказав:

— Така-то справа. Доводиться.

Він легко підхопився і став над Кашкою — велика, сильна людина, з обвітреним обличчям мандрівника, підкорювач гір і крижаних річок.

— Час. — Він простягнув Кашці коричневу вузьку долоню. Може, він хотів просто попрощатися, але Кашка ухопився за долоню, щоб підвестися з трави.

Вони вийшли із кущів до насипу.

— Треба їхати, — сказав Костя.

Удалині над колією уже світилося зелене кружалко семафора, і вгору насипом бігли до вагонів пасажири. Костя ледь посміхнувся Кашці й одпустив руку.

Кашка раптом відчув, що розставатися шкода. Гірко стало йому. Не так гірко, як того дня, коли проводжав маму й тата, але також невесело.

— До побачення, — тихо мовив