Подих диявола - Томас Тімайєр
— Бачиш, як можна помилятися, — відповіла Лєна. — Згодна, я не настільки смілива, щоб ризикувати головою, але мені б теж хотілося подивитися світ.
Крім того, ми могли б проводити більше часу разом… — вона доторкнулася рукою до його стегна.
— Проводити час разом?.. — нарешті, Оскар усе зрозумів. Яким же дурнем він був, що не помітив раніше. Усе правильно: ці погляди нишком, нещодавня демонстрація покупок, тепер іще ця поїздка.
Лєна в нього закохалася.
Знаючи Лєну, можна було не дивуватися. Вона була дуже романтичною панянкою й увесь час у когось закохувалася. Останнім часом вона була в захваті від оперного співака Алоїзія Бургшталлера, з яким її познайомив Зиґфрід на фестивалі в Байройті. Але Оскар ніколи б навіть не подумав, що дівчина може звернути свою увагу на нього. Властиво, ця думка була дуже втішною. Шарлота була зайнята собою і своїм минулим, і Лєна почала відігравати більшу роль у його житті. Вона уважна, дотепна та люб’язна, з нею приємно проводити час. Щоправда шкода, що Шарлота не може знайти для нього зайвої хвилинки.
Юнак зітхнув. Як же викрутитися з цієї ситуації?
Він помовчав, намагаючись виграти час.
— Якщо ти не від того, можна я доторкнуся до тебе?
— Я… хм… — захекався Оскар. Чому в таких випадках він і двох слів зв’язати не може?
Загадкові зелені очі дівчини пильно дивилися на нього.
— Це все через Шарлоту?
— Що саме?
— Те, що ти не зважишся зізнатися, що я тобі подобаюся? Я ж помітила, як ти на мене дивився нещодавно. По-особливому.
— Можливо, це через новий одяг, і кіс у тебе більше немає.
— Чудова зачіска, правда? — покрутила вона головою. — Мені дуже шкода було обрізати коси. Але так практичніше, і мені частіше говорять компліменти. Якщо все це через Шарлоту, то я тебе розумію. Хоча мені здається, що вона поводиться з тобою якось дивно.
— Правда? — Оскару ставало дедалі ніяковіше. Він відчайдушно намагався придумати, як направити розмову в інше русло, але нічого не міг вигадати. Ніяких шляхів до відступу не було. Тут були тільки вони з Лєною, і складалося таке враження, що кімната ставала дедалі меншою.
— Звісно, — сказала Лєна. — Якби в мене був такий друг, я б приділяла йому більше уваги. Я б проводила з ним якнайбільше часу.
— Знаєш, нам із Шарлотою потрібен особистий простір. Ми не можемо постійно бути поряд одне з одним, такі вже ми люди. І, до речі, якщо ми вже заговорили про людей, ти не бачила Вілму? Відтоді, як у неї з’явився новий лінгафон, вона рідко до мене заглядає. Схоже, їй цікавіше розмовляти з Мициком або Віллі. Можливо, це тому, що у Віллі завжди знайдуться для неї якісь ласощі…
— Ах, Оскаре, — зітхнула Лєна. Очі в неї затуманилися. — Невже тобі не хочеться знати, як я тебе кохаю?
Вона підійшла ближче.
Цієї миті відчинилися двері.
На порозі стояла Шарлота зі стосом постільної білизни в руках. Вона зробила було кілька кроків, але застигла на місці.
Лєна миттю забрала руку з коліна Оскара, але Шарлота, мабуть, уже встигла помітити. На якусь мить обличчя в неї стало скривдженим, але відразу на губах заграла звична іронічна посмішка.
— Не буду вам заважати, — сказала вона. — Я принесла тобі свіжу білизну, Оскаре. Куди її покласти?
Оскар підхопився.
— Зачекай, я візьму.
— О, не турбуйся, — Шарлота поклала стос на стілець. — Уже йду.
Із цими словами вона розвернулася на підборах і вийшла з кімнати. Двері ляснули, немов постріл із пістолета.
— Ну й добре, — пробурмотів Оскар. — Подумаєш, налякала.
— Здається, мені теж час іти, — тихо сказала Лєна. — Незабаром побачимося.
Оскар провів її до дверей, почекав, поки вона вийде в коридор, і зачинив двері. Він притулився спиною до дверей, глибоко зітхнув і заприсягнувся, що зробить усе можливе, щоб Лєна не поїхала з ними в цю подорож.
Далеко, на іншому кінці світу, земна кора здригнулася. Поштовхи були ледь відчутні. Вони народилися глибоко, і на поверхні їх ніхто не помітив.
Владика в кам’яному залі розплющив очі. Довго ж він спав. Йому снилося синє небо, хмари й море. Ці спогади майже стерлися, але сьогодні вони знову повернулися. Як довго він спав? Сто років, двісті? Занадто довго. Сон його розбудив. Він повільно підняв голову й перевернувся на інший бік. Із-під потилиці посипалися дрібні камінчики. Постарів. Постарів і посивів. Але сон вдихнув у нього нове життя. Та й чи був це сон? Можливо, він і справді відчув струс? Раптом це знак, що прийшов кінець тисячолітньому прокляттю? Він задумливо подряпав нігтем підлокітник трону. Треба б запитати верховного провісника. Він дав би слушну пораду. Але не зараз. Йому хотілося ще поніжитися в чудесних спогадах, подарованих сном. Спогадах про світлий час і сонячні промені.
8Рано-вранці 22 березня «Пачакутек»