Подих диявола - Томас Тімайєр

Гумбольдт хитро посміхнувся.

— А хто сказав, що я не пішов добровільно?

Шпренглер розсміявся.

— На вашому місці я, імовірно, відповів би так само. Але, можливо, зараз ми маємо нагоду й можливість виправити цю помилку.

— Якщо ви натякаєте, що я маю повернутися на службу в університет… — Гумбольдт похитав головою. — Часи змінюються. Мені більше до смаку незалежне життя. Люди на вулиці відкритіші й набагато цікавіші, ніж люди за цими стінами. Замовлення цікавіші, та й заробіток кращий.

Шпренглер із розумінням посміхнувся.

— Я знав, що ви саме так і відреагуєте, і я не вважаю вас винним. Але почекайте, поки я не розповім, що хочу вам запропонувати. Можливо, вам сподобається.

Шпренглер закінчив говорити й по черзі оглянув усіх поверх окулярів. Розповідь була тривалою і докладною, але виявилося достатньо одного слова, щоб змусити серце Шарлоти битися частіше.

Ява.

Вона повторила його, щоб переконатися, що їй не почулося.

Шпренглер кивнув.

— Південна частина Тихого океану. Точніше, Зондські острови. Ви люди освічені й знаєте, що цей регіон розташований в тихоокеанському вогненному поясі, для якого характерні сейсмічна й вулканічна активність, — він склав долоні.— Ми свого часу відрядили туди фахівця, метою якого було досліджувати вулканічну активність за дванадцять років після виверження Кракатау. Кілька тижнів тому він зненацька повернувся з дивними новинами. Отримав тяжке поранення в сутичці з якимись створіннями й змушений був тікати до Берліна. Очевидно, він зіштовхнувся з чимсь, що вразило його до глибини душі. Якби він не був одним із наших найкращих і найдосвідченіших учених, я б припустив, що він добряче приклався до чарки. Але в цьому випадку, мені не залишається нічого іншого, як припустити, що він говорить правду.

— І хто ж ця людина? — поцікавився Гумбольдт. — Я можу з ним поговорити?

Шпренглер посміхнувся.

— Я так і знав, що ходити манівцями не доведеться, тому дозволив собі запросити його приєднатися до нашої бесіди. Він зовсім близько. Чи можу я покликати його?

— Прошу.

Директор підвівся й відчинив двері до сусідньої кімнати. Шарлота почула, як він обмінявся з кимсь декількома словами й повернувся. Його супроводжував невисокий чоловік, ліва рука якого висіла на перев’язі. Похмурий коротун із бридливим виразом обличчя. Різкі риси обличчя, рідке сиве волосся, окуляри з товстими скельцями в золотій оправі. Але найдивнішим був капелюх. Червоний, прикрашений темно-зеленим помпоном, як турецька фреска. Ця людина скоріше скидалася на персонажа з книжки з картинками, ніж на вченого. Поки Шарлота розмірковувала, кого їй нагадувала ця людина, пролунав гуркіт. Гумбольдт підхопився зі стільця. Він грізно блиснув очима на людину, яка щойно зайшла.

— Лілієнкрон!

Коротун примружив очі.

— Донхаузер!

Голос у нього був надто високим для чоловіка його віку, але супутники Гумбольдта зараз не звернули на це ніякої уваги. Виявляється, ці двоє були знайомі! Дослідник ніколи не розповідав про своє минуле, тому зустріч обіцяла бути цікавою.

— Що ви тут робите? — проричав Гумбольдт.

— Я тут по роботі, а ви?

— Мене запросили.

Супротивники обмінялися лютими поглядами. Шарлота зрозуміла, що ще трохи — й вони вчепляться один одному в горлянку. Проте, цього не відбулося, тому що втрутився Шпренглер.

— Ну, ну, добродії! При всій моїй до вас повазі, попрошу вас дотримуватися ввічливості. Дозвольте представити, мій шановний колега професор геологічного факультету Потсдама Конрад Лілієнкрон. Професоре, це пані Моліна, пані Ритмюллер і пан Вегенер. Із паном Донхаузером ви вже знайомі. Будь ласка, професоре, сідайте до нас. Ось стілець. І ви, пане Донхаузер, сідайте на своє місце. Розмовляти краще сидячи.

Повільно, з явним небажанням обоє вчених опустилися на стільці. Але було видно, що вони в будьякий момент ладні знову підхопитися. Заговорив Шпренглер, досить розважливий для того, щоб робити вигляд, що не помічає цього.

— Я радий, що можу привітати у своєму кабінеті двох таких знаменитих учених. Ви не повірите, з яким нетерпінням я чекав цього моменту. Я запросив вас у зв’язку із завданням, до якого професор Лілієнкрон приступився два місяці потому. Пізніше він нам сам усе розповість. Але перш ніж він почне, я хотів би показати вам листа, якого одержав телеграфом майже тиждень тому. — Він відсунув шухляду стола, вийняв документ і поклав на стіл перед собою. — Від Яна Поортвліта, генерал-губернатора острова Ява, що зараз перебуває в Батавії. Як ви, імовірно, знаєте, Ява з декількома іншими островами є територією Нідерландів. Голландська Індія, як її називають. Поортвліт контролює торгівлю з Європою. Ява експортує такі важливі товари, як пальмова олія, рис, земляні горіхи, какао, кава та чай. У нашому світі вони завойовують дедалі більшу популярність. Однак робітники — всі місцеві жителі — підкоряються великим голландським землевласникам. Кожен день, коли вони не виходять на роботу, завдає збитків торговельній федерації. Якщо робота зупиняється на кілька днів, ситуація стає катастрофічною. Поля пересихають, плоди гниють, кораблі не можуть знятися з якоря. Навіть якщо кораблі стоять у порту, вони починають руйнуватися. Не кажучи вже про моряків, які від нудьги починають бешкетувати в портових шинках. Одне слово,