Подих диявола - Томас Тімайєр

Гумбольдт обернувся до своїх друзів:

— Ходімо?

Коли вони пройшли повз безмовних студентів сходами до входу в головний корпус, він сказав:

— Тепер ви розумієте, чому я не хотів відвідувати університет?

— Пане фон Гумбольдт? — парубок схопив руку дослідника й енергійно її потис. — Мене звати Еміль Кернер, і я проводжу вас до директора. Для мене велика честь познайомитися з вами. Я ваш найпалкіший шанувальник!

Гумбольдт відповів на привітання теплою посмішкою.

— Я стежу за всіма вашими пригодами, які з’являються на сторінках газет. Фріц Фердинанд із «Берлінер Моргенпост» — мій добрий приятель. Він постійно постачає мене останніми звістками. А ви, мабуть, Еліза й Шарлота, — чоловік потис жінкам руки. — Ви, ймовірно, Оскар. Радий із вами познайомитися. Проходьте сюди, будь ласка. Не будемо змушувати директора чекати, — він виглянув на вулицю крізь скляні двері. Там іще не вляглося пожвавлення. — У вас не виникло ніяких проблем?

— Жодних, — завірив його Гумбольдт. — А що?

За кілька хвилин вони вже стояли перед кабінетом директора.

— Ну от, ми й прийшли, — сказав Кернер. — Сподіваюся, незабаром знову почую про вас. Ваші пригоди — чисте задоволення!

— Радий, що наші пригоди так вам подобаються, — сказав Гумбольдт. — Передавайте Фріцу Фердинанду великий привіт. І скажіть, що не варто так перебільшувати. Інакше люди вважатимуть мене новим бароном Мюнхгаузеном.

Асистент постукав у двері, ненадовго за ними зник і за кілька секунд знову з’явився.

— Директор просить вас увійти.

Оскар пропустив усіх уперед і зайшов у кабінет директора останнім.

Кімната була світлою й чистою. Кілька полиць, секретер, письмовий стіл і стільці. Від букета свіжих фрезій струменів ніжний аромат. Із вікон відкривався чудовий вид на двір, липову алею та майдан Бебеля.

Чоловік за столом виявився значно молодшим, ніж уявляв Гумбольдт, але тільки на перший погляд. Очі його ховалися за товстими окулярами, волосся було зачесане на косий проділ і напомаджене. На ньому був бездоганного покрою жилет зі світлого матеріалу, темна сорочка й краватка.

Директор швидко поставив підпис на документі й підвівся їм назустріч. Хода в нього була легка та пружна. Можна було точно сказати, що він займався спортом. Він підійшов і потис руку дослідника.

— Пане Донхаузер, я радий, що ви прийняли моє запрошення. Я знаю, який щільний у вас графік. — Він обернувся до дам: — Пані Моліна, фрейлейн Ритмюллер. Дозвольте зауважити, що ви обидві виглядаєте обворожливо, — він легко поцілував дамам руки й звернувся до Оскара: — А ви, мабуть, пан Вегенер? Приємно з вами познайомитися. А хто в нас отут? Невже Вілма, знаменита розмовляюча пташка? Як цікаво!

Він присів, щоб краще роздивитися птаха.

— Правда, що вона може розмовляти?

— Усе від неї залежить, — відповів Гумбольдт. — Якщо є бажання, може щось і сказати. Спробуйте з нею поспілкуватися.

— Добрий день! Мене звати Якоб Шпренглер, — представився директор. — А тебе?

— Вілма, — долинуло з маленької коробочки перекладача, пристебнутого до спини ківі.

Шарлота з дядьком іще раз удосконалили лінгафон. Тепер він важив менше від плитки шоколаду.

— У тебе великі очі!

Директор відступив назад і здивовано здійняв брови.

— Неймовірно! Я майже повірив, що вона розуміє й розмовляє.

— Так воно і є,— відповів дослідник. — Вілма бере участь у кожній нашій пригоді. Вона часто робила нам неоціненні послуги.

— Чудово. Просто чудово, — Шпренглер м’яко погладив птаха по голові й повернувся на своє місце. — Люди, про яких говорить усе місто. Я дуже радий, що ви прийняли моє запрошення. Сідайте, будь ласка, — указав він на ряд стільців. Ваші вистави у дворі гідні уваги, пане Донхаузер, — сказав він. — Ви вмієте поводитися з ціпком.

Цікаво, подумав Оскар, Шпенглер навмисно використовує офіційне ім’я Гумбольдта, щоб показати в такий спосіб свою неповагу? Або ж він просто дуже правильна людина? Мабуть, так воно і є. І це при такій відповідальній посаді! Якщо Гумбольдт і був ображений, то не показав вигляду.

— Молоді люди мають хвалити Бога, що я використав тільки ціпок, — сказав він. — Якби вони накинулися на нас, то я застосував би зовсім іншу зброю.

Він потягнув золотий набалдашник ціпка й оголив гостру як бритва шпагу.

— Упевнений, вони отримали по заслузі,— зазначив Шпренглер. — Їхній ватажок, Карл Штрекер, — поганий юнак. Його вже не раз було помічено в подібного роду витівках. Від самої думки, що це студент, який вивчає юриспруденцію, мені стає зле.

— Чому ви не виженете його? — поцікавився Гумбольдт.

Шпренглер утомлено посміхнувся.

— Якби все було так просто. Його батько — велике цабе в уряді. І якщо ми виставимо його нащадка на вулицю, він просто може позбавити нас коштів. І він зробить це, я його добре знаю. З подібними людьми при владі Німеччину очікують великі труднощі. Колись згадаєте мої слова. — Він знизав плечима: — Але посада університетського директора — це не тільки проблеми. Іноді я отримую величезне задоволення. От як сьогодні. Вам, імовірно, відомо, що я замінив на цьому посту професора Гольткеттера, який керував університетом понад тридцять років. Багато які з його методів — ми ще про це поговоримо — застаріли.