Подих диявола - Томас Тімайєр

— Це ж Південна півкуля, дурнику, — сказав Берт. — Там же все по-іншому.

— Вони там що, на голові ходять?

Віллі закотив очі. Берт відважив Мицику запотиличника.

— Старий, ти що, уроки не вчиш? У тропіках не буває пір року, там цілий рік спекотно й мокро. А коли зовсім мокро, кажуть, що настав сезон дощів.

— Так і є,— підтвердив Оскар. — Тільки уявіть: Суматра, Ява. Від самих тільки назв у голові паморочиться.

— Це дуже далеко, — сказала Лєна. — Ви їдете надовго.

— Для нашого дирижабля це іграшки! — відмахнувся Оскар. — «Пачакутек» понесе нас по небу, а ми тим часом відпочиватимемо.

— Іграшки? Ну, не знаю, — Лєна підвелася й підійшла до маленького глобуса на письмовому столі Оскара. — Зондські острови на іншому краю Землі, тут унизу, майже біля самої Австралії.

Вона крутнула кульку й указала на ланцюжок островів, що, немов нитка перлів, простяглися в Індійському океані. Дівчинка відміряла відстань широко розставленими пальцями, труснула головою і сказала:

— Це майже дванадцять тисяч кілометрів, а це значить, летіти вам доведеться цілий тиждень. Якщо не рахувати привалів і непередбачуваних ситуацій. І ви опинитеся в зовсім дикій країні,— вона постукала пальчиком по опуклій поверхні.— Напевно, там живуть тільки дикі племена. Ніхто добровільно туди не поткнеться. Гірше за все буде тут, — вона вказала на точку до північного сходу від Індії.— Це Гімалаї, найвищі гори на Землі. Вам доведеться пролетіти над ними. Я читала, що там потужні вітри й дуже низька температура. Сумніваюся, що «Пачакутек» створено для подібних подорожей.

— Гори ми можемо й облетіти, — відповів Оскар. — Рушимо вниз до Середземного моря, а потім через Сирію, Ірак та Індію далі.

Лєна кивнула:

— Так краще, але це займе більше часу.

Оскар посміхнувся:

— Ніхто не казав, що буде легко. Але ми здолали різні труднощі. Упораємося і з цими, повір.

Дівчина подивилася на нього своїми загадковими зеленими очима, але нічого не сказала. Схоже, вона більше нічого не хоче додати. Оскар підвівся.

— Ну ось, тепер вам усе відомо. Настав час братися до роботи. Еліза чекає на вас унизу, та й мені настав час збиратися.

Друзі кивнули й, обмінюючись жартами, поквапилися вниз. Тільки Лєна не захотіла йти. Оскар подумав, чи не попросити її піти, але не зважився. Напевно, вона хотіла щось сказати. Щось таке, про що ніхто не повинен був знати. Він почекав, поки хлопці пішли досить далеко, і зачинив двері.

Лєна так само дивилася на нього. Зараз вона виглядала інакше. Оскар уже давно помічав, що вона змінилася, але сьогодні це особливо впадало в око.

— Я можу чимсь тобі допомогти? — присів він на ліжко поруч із нею.

Лєна, здається, не знала, як почати, але нарешті, зробивши над собою зусилля заговорила.

— Скільки ми вже знайомі? — запитала вона.

Оскар наморщив чоло.

— І гадки не маю. Років вісім або дев’ять. А що?

— Я тебе колись про щось просила?

Він подумав і знизав плечима:

— Так відразу й не згадаю. Здається, ні. Ти завжди була самостійною. Завжди сама вирішувала свої проблеми. Навіть читати сама навчилася.

Дівчина кивнула й опустила свої зелені очі.

— Сьогодні я хочу про щось тебе попросити.

Оскар помітив, що ластовиння в неї на носі й щоках за останні півроку зійшло. Може, вона користувалася косметикою? Він відчув ніжний аромат трояндової олії. Незрозуміло, звідки в нього з’явилася ця думка, але він раптом подумав, що мати Лєни, напевно, була красунею. Не звичайною вуличною дівкою з Оранієнбурга, ладною продатися кожному за дзвінку монету. Ні, справжнею красунею. Жінкою, сама присутність якої приводила в сум’яття. Лєна, як і всі інші, ніколи не розповідала про своє походження. У безпритульників був неписаний закон, що минуле не має значення, тим більше що багато хто навіть не знав своїх батьків. За прізвищем Полішинська можна було зрозуміти, що її батько був поляком. Але ким була її мати, невідомо. Подейкували, що вона була ірландкою. Рудоволоса красуня із зеленого острова.

Він кахикнув.

— Дивлячись на те, що ти хочеш попросити.

— Ні,— похитала вона головою. — Мені потрібна певна відповідь: або так, або ні. Ухилитися тобі не вдасться.

Оскар трохи подумав і сказав:

— Ну гаразд, викладай.

— Я хотіла б поїхати з тобою.

Брови Оскара зметнулися вгору:

— Що, перепрошую?

— Хочу полетіти з тобою на «Пачакутеку» до островів і вулканів в Індійському океані. Дуже хочу! Як думаєш, ти зможеш це влаштувати?

Оскар мовчав. Він очікував усякого, але вже ніяк не того, що почув.

— Несподівано…

— Так чи ні?

Він знизав плечима:

— Я можу, звичайно, запитати батька, але навіть зараз можу сказати, що йому це не сподобається. Нас уже четверо, та ще й Лілієнкрон.

— Але мені дуже хочеться.

— Чому? Мені здавалося, що ти не дуже цікавишся далекими