Подих диявола - Томас Тімайєр

здійнявся в синє небо. Навіть незважаючи на те що він був навантажений продовольством на весь довгий шлях, дирижабль із нетерпінням рвався у висоту. Свіжий вітер свистів у такелажі, і з надією скрипіли дерев’яні розпірки. Повітряний корабель усе більше віддалявся від землі. Численні витріщаки — ті, що зібралися внизу, — махали руками. Ангар, у якому «Пачакутек» простояв усю зиму, приваблював дозвільну публіку. На вихідні сюди приїжджали цілими родинами навіть зі Шпандау, щоб подивитися на знамените дослідницьке судно Гумбольдта. Інтерес був таким великим, що довелося найняти кілька людей, щоб охороняти цінний літальний апарат. Оскар запропонував брати гроші за вхід і пускати їх на домашні витрати, але дослідник і чути про це не хотів. Дослідницький дух має бути доступним кожному, говорив його девіз. Освіта не може бути платною, нею повинні користуватися всі. Але ж можна було пристойно заробити! Дирижаблі неухильно входили в моду, хоча їх навряд чи можна було побачити навіч. Натомість журнали майоріли іменами винахідників — серед них був і Фердинанд фон Цепелін, — які готові були впроваджувати в життя розробки Гумбольдта. Газети регулярно повідомляли про нові досягнення, друкували плани будівництва та креслення. Усім було ясно, що панування Німеччини в повітряному просторі — це всього лише справа часу. Тому й стежило за їхнім від’їздом стільки цікавих очей, деякі, особливо дитячі, від замилування були завбільшки з блюдця.

В Оскара не було часу прощатися. Він стежив за двигунами. Потрібно було перевірити подачу електрики й контролювати, щоб осі, вали й передавальні механізми працювали бездоганно. Початкова фаза була наймаруднішою частиною подорожі, особливо якщо врахувати, що пропелери довго не працювали. Старе масло могло застигнути й заблокувати осі. Дроти могли перегрітися й перегорів би кабель, внаслідок чого їх очікувала б неминуча аварія. Тому спочатку потрібно було ретельно видалити зайве масло. Але, схоже, «Пачакутек» добре переніс минулий рік і зараз муркотів, немов кішка. Оскар радісно вдихнув свіже повітря й відчув вітерець на обличчі. Нарешті-то вони знову в дорозі.

Останніми днями він почувався як загнаний звір. Насамперед через Лєну, що, здається, підстерігала його у всіх можливих і неможливих місцях. Днів зо два тому вона навіть ніби зовсім випадково зайшла до ванної кімнати, коли він там мився. Замість того, щоб відразу вийти, вона зупинилася біля дверей і почала розмову. Начебто мало було тієї неприємної зустрічі із Шарлотою.

Дійшло до того, що Оскар виходив із кімнати, тільки якщо був упевнений, що дівчини не було вдома. Як добре, що він тепер вільний. Пригода почалася, а від так, можна зайнятися більш важливими справами. Але от що дивно, тепер, коли він отримав бажаний спокій, йому навіть стало трохи сумно. Лєна не вийшла, щоб попрощатися. Напевно, образилася. Йому було відомо, яка вона вразлива. Але ця закоханість — черговий каприз, не більше. Дитяче захоплення. Поки вони повернуться додому, дівчина знайде собі нову жертву.

Принаймні, Оскар на це сподівався.

Професор Лілієнкрон стояв на палубі «Пачакутека». Дивний учений майже не показувався на очі. Він з’явився, тільки щоб завантажити на борт свої речі, але й словом не перемовився з ними.

Тепер він був на дирижаблі, але вираз обличчя в нього був таким скептичним, начебто він очікував, що корабель ось-ось займеться.

Як не дивно, але Вілма перебувала поряд із ним. Маленька пташка, здається, полюбила вченого, хоча Оскар і не розумів, за що. Надто вже той був неприступним, буркотливим і роздратованим. Ніхто не міг подовгу перебувати поряд із ним.

Непомітно до нього підійшла Шарлота й теж почала дивитися на забавну парочку.

— Цікаво, правда? Схоже, Вілма його любить.

Оскар витер руки ганчіркою.

— Не розумію, чому.

— Таке вже воно, кохання.

— Кохання? Не сміши мене…

— Я впевнена в цьому, — відповіла Шарлота. — Безмовне кохання. Трошки трагічно. Останнім часом це дуже модно.

Оскар покосився на дівчину.

— Якщо ти натякаєш на Лєну, — сказав він, — то це було просто непорозуміння. Нічого в нас із нею немає, клянуся тобі.

— Не варто клястися, — блиснула вона очима. — Крім того, мене не стосується, що там у вас із Лєною.

— Я ж кажу, що між нами нічого немає. І до того, що вона хотіла потрапити на корабель, я не маю ніякого відношення. Добре все ж таки, що вона залишилася вдома, правда?

— Тепер вона на тебе образиться.

— Швидше за все, — погодився Оскар. — Але мені однаково. Вона звикне жити з тим, що в неї є, і забуде те, чого немає.

«Але якщо й так, — звучав голос у нього в голові,— все-таки тобі була приємною її увага. Будь чесним хоча б сам із собою, якщо вже Шарлоту обманюєш».

Шарлота досить довго мовчала й нарешті сказала:

— Лєна перетворилася на гарну молоду жінку. Вона любить тебе. Я не здивувалася б, якби й тобі вона подобалася.

Оскар схопив її за руку. На пальцях іще залишалися сліди мастила, але Шарлота, схоже, цього не помітила.

— Але мені не потрібна Лєна. Я хочу бути з тобою.

— Чесно?

— Чесно! Клянуся.

«На твоєму місці я був би обережнішим із такими клятвами. Це може дорого коштувати», — почув він внутрішній голос.

— Замовкни! — прошипів Оскар голосу.

— Що ти сказав?

Оскар відчув, що червоніє.

— Та так, нічого. Сам себе вилаяв за те, що забруднив тебе.