Подих диявола - Томас Тімайєр

Зовсім спокійно він підняв арбалет і вистрілив услід дискам, що вилетіли. Від гуркоту здригнувся корабель. На частку секунди небо перетворилося на розжарене сонце. На «Пачакутек» немов налетів порив вітру, мало не збивши пасажирів із ніг. Їх обдало жаром. Від тарілочок не залишилося й пилу.

Коли всі оговталися від потрясіння, Гумбольдт уже зник під палубою.

10

Минали дні. «Пачакутек» пролітав над горами, рівнинами, пустелями та ріками, неухильно прямуючи до мети. Гумбольдт вирішив обігнути Гімалаї й летіти через Угорське королівство, Румунію, Османську імперію, Персію та Британську Індію.

Досі ніяких труднощів не виникло, і подорож проходила спокійно, і навіть вічне суперництво Гумбольдта й Лілієнкрона його не псувало. Змагання в стрільбі не поліпшило відносини між двома вченими. Вони то сперечалися про географічні особливості, то про властивості хмар, то про повітряні течії. Здається, не було такої теми, у якій вони б досягали згоди. Дирижабль Лілієнкрону теж не подобався. Замість того, щоб радіти, що «Пачакутек» дістанеться до Батавії швидше, той постійно скаржився на незадовільне санітарне устаткування та вузькі каюти. Взагалі ж, він мав рацію: туалети розташовувалися тільки в задній частині трюмів. І якщо жінки ділили на двох каюту на верхній палубі, чоловіки змушені були тулитися в нішах на нижній палубі, між камбузом і продовольчим відсіком. Останній поділявся на приміщення, де зберігалися запаси води; тросове відділення, у якому були інструменти, запасні частини, канати; і окрему кімнату для продуктів. У ній пахло шинкою, кислою капустою й олією, а коли повівав вітер, торохкотіли горщики. Але ж найголовніше те, що вони летіли! Ніяких кордонів, митного контролю й прикордонників. Із кожним днем, проведеним у повітрі, вони наближалися до мети.

Вілма ні на крок не відходила від Лілієнкрона. І Оскар на неї за це ображався. Не довіряв він дивакуватому вченому. Якщо вже той так несподівано виграв змагання зі стрільби, виходить, не такий він простий, як здається. Не інакше, як зрадила Вілму її хвалена інтуїція.

Так і минали дні. Роботи, власне, було мало. Оскар допомагав Елізі готувати їжу, стежив за порядком у кухні та спальні. До його обов’язку входило наглядати за продуктами харчування. Фрукти, овочі, лимони, картоплю, солонину, копчену ковбасу, хліб, крупу, пиво й консерви потрібно було регулярно перевіряти й вести облік. Особливо уважно слід було контролювати кількість води. Невідомо, коли ще трапиться нагода поповнити запаси.

Найбільше Оскар любив вечори. Коли сідало сонце і на небі з’являлися перші зорі, усі збиралися за столом і вечеряли, поки світло за бортом потопало у сутінках.

— Чи знаєте ви, що я зазвичай не їм нічого, крім галет і зеленого чаю? — професор укотре потягнувся до мідного казана, в якому Еліза приготувала свій знаменитий густий суп із гострими ковбасками. — У мене дуже чутливий шлунок. Єдиний виняток — тайська та південно-азійська кухня. Здається, гострота благотворно впливає на моє травлення. Очевидно, у спеціях містяться речовини, що стимулюють виділення шлункового соку й убивають мікробів і бактерії. Але навряд чи в Німеччині можна знайти такі прянощі. Втім, ваша кухня — виняток. Як вам удається надавати стравам такого смаку?

— Уся річ у приправах, — посміхнулася Еліза. — У мене завжди є запас прянощів із моєї батьківщини. Дістати їх не так-то просто, але «Гамбурзька контора прянощів» привозить їх спеціально для мене.

— Ви неодмінно повинні дати мені їхню адресу, коли ми повернемося до Берліна, — сказав Лілієнкрон. — І поділитися своїми рецептами. Накажу своїй економці записати їх у книгу, щоб не загубилися. Такі скарби потрібно дбайливо зберігати.

Гумбольдт похмуро прислухався до бесіди. Настав час визнати, що йому не подобалося, що Лілієнкрон із Елізою так швидко знайшли спільну мову. Його особисто питання їжі ніколи особливо не цікавило. Звісно, креольська кухня була йому до смаку, але він був не дуже щедрим на похвалу. Те, що йому сподобалася страва, можна було зрозуміти тільки по тому, що він з’їдав усе до останньої крихти.

Оскар помітив, що батько п’є багато пива. Глечик знову спорожнів.

— Наповни його, мій хлопчику, — попросив Гумбольдт, злегка затинаючись. — І, здається, непогано було б принести ще й хліба.

— Гаразд, — Оскар узяв глечик і лампу й рушив до трюму.

На серці було неспокійно. Ніколи ще він не бачив батька таким.

Пивні діжки вишикувалися в ряд за полицями. Корабель трохи хитало, і дерев’яні боки постукували один об одний. Оскар поставив лампу й підніс глечик до однієї з діжок. Юнак відгвинтив кран і почекав, поки посудина не наповнилася. Знову загвинтив кран. Таке відчуття, що батько намагається утопити свою злість у хмільному напої. Треба не зводити очей із цього Лілієнкрона. Так, тепер хліб, і можна повертатися.

Але на півдорозі до полиці з хлібом Оскар зупинився. Він ледь не наступив на зв’язку копчених ковбасок, що лежала під ногами. Напевно, зірвалася з гачка через хитавицю. Він нахилився й підняв їх. За звичкою перелічив. Дев’ятнадцять. Але ж має бути двадцять одна! Список лежав зовсім поряд. Одного погляду було достатньо, щоб переконатися, помилки бути не може. Двох ковбасок не вистачало.

Дивно.

Юнак повісив ковбаски на місце й пішов до хліба. Хлібини щільно лежали в дерев’яних ящиках. Там вони були захищені від пересихання та цвілі. Оскар простягнув руку, щоб витягти один буханець, але знову застиг. На підлозі було повно крихт. Один буханець був розламаний навпіл.

Оскар доторкнувся до м’якуша. Ще свіжий.

Він поставив лампу в кут і вдивився в темні закутки. Може, завелися пацюки? Свого часу хлопець натерпівся від цих тварюк, але тут,