Подих диявола - Томас Тімайєр

— Здогадуєшся, який це острів? — запитав він батька, який приєднався до нього.

— Хвилинку, зараз дізнаємося.

Гумбольдт вийняв із кишені сюртука карту, а з ящика — компас і поклав на стіл. Виміряв циркулем відстань, розрахував пройдений шлях і записав на аркуші. Потім повернувся до поручнів і ретельно подивився на форму острова. Вдоволено кивнув.

— Безсумнівно, це острів Банка, — сказав він. — Бачиш, порізане узбережжя? Досить незвичайно для цієї місцевості.

Оскар побачив затоки, що вдавалися глибоко в берег, широкі пляжі й круті стрімчаки. Таке враження, що узбережжя погризене. Він кивнув.

Очі в Гумбольдта заблищали.

— Знаєш, що це означає? Ми перелетіли екватор! Тепер ми перебуваємо в Південній півкулі. Ходімо до наших, поділимося гарними новинами.

Лілієнкрон, Шарлота й Еліза стояли біля іншого борту й теж дивилися вниз. Лєна спустилася з марсового майданчика й підійшла до них.

Оскар усе ще не оговтався від події в тросовому відділенні. Ясна річ, дотепно придумано — сховатися в ящику з постільною білизною та рушниками. От тільки як Лєні взагалі вдалося непомітно пробратися на корабель? «Пачакутек» охороняли вдень і вночі, потрапити на нього було не так-то просто. Вона дуже розумно вчинила, що ховалася так довго. Повертати назад було вже пізно, і за борт її, звісно, не скинеш. Найбільше він дивувався, навіщо вона це зробила. Він би ще зрозумів, якби їй хотілося випробувати пригоди й побачити далекі країни. Ні, це не причина.

Тепер він знову зіштовхнувся з тією ж проблемою, що й у Берліні: дві дівчини й запитання, чим усе це закінчиться.

— Ви вже дізналися, де ми перебуваємо? — запитав Лілієнкрон.

Гумбольдт кивнув.

— Ми виявили, що це острів Банка. Я звірився з мапою. У нього характерна лінія узбережжя.

— Тоді Суматра має бути там, — указав Лілієнкрон на південний захід.

Між хмарами можна було побачити довгу зелену смугу. Оскар уже дещо дізнався про Суматру. Нібито це був шостий за розміром острів у світі.

— Дух захоплює,— сказав Гумбольдт. — Чи знаєте ви, що тут колись розташовувався вулкан Тоба, через який мало не загинуло життя на планеті?

— Що ти маєш на увазі? — поцікавився Оскар.

— Виверження відбулося приблизно сімдесят чотири тисячі років тому, — вів далі Гумбольдт. — Тоді в атмосферу здійнялася така велика кількість попелу й пилу, що температура на землі на шість років опустилася майже на десять градусів. Рослинності стало менше, прісна вода перетворилася на лід, величезні ділянки суші виявилися покриті льодовиками. Це вважається початком льодовикового періоду, під час якого всю Європу було поховано під снігом і льодом.

— Ти це серйозно? — Оскар був вражений. Він уперше про це чув.

— Homo erectus, людина прямоходяча, що мешкала тоді на території від Індії до Південно-Східної Азії, зникла, тому що субконтинент покрився шаром попелу завтовшки п’ятнадцять сантиметрів, — розповідав Гумбольдт. — Її вимирання звільнило місце для наших предків, homo sapience, людини розумної. Тоді цих істот була всього лише невелика кількість в Африці, але після катастрофи вони поширилися по всьому світі. Ось так явище природи може вплинути на хід усієї історії Землі.

— Дурниці все це, — сказав Лілієнкрон. — Історія Землі формується не окремими катастрофами, це повільний і постійний процес. Час уже перестати думати про неї як про серію окремих епізодів.

— А як же лід, що вдалося добути Ландстрему в Арктиці? Там можна чітко побачити шар вулканічного попелу.

Лілієнкрон вимушено розсміявся.

— Ви зустрічалися з Ландстремом? Я розмовляв із ним на конгресі в Празі,— учений постукав себе пальцем по чолу. — Божевільний. Якщо вас цікавить моя думка, його мозок постраждав від холоду. Або від горілки. В усякому разі, його не можна сприймати всерйоз.

— Ви помиляєтеся, — відповів Гумбольдт. — Гляціологія перебуває ще в дитячому віці, але незабаром до цієї науки почнуть ставитися з усією серйозністю. А ми з вами не можемо вести відсторонені бесіди в той час, коли на нас чекають невідкладні справи. Якщо ми перебуваємо на довготі Суматри, виходить, настав час готуватися до приземлення. Ви згодні відкласти дискусію?

— Добре. Щоправда, я вважаю, що це ваша спроба уникнути серйозної суперечки. Хочу взяти з вас обіцянку, що ми ще повернемося до цієї теми.

Гумбольдт насупився.

— Даю слово.

— Дивіться! Там унизу протока! — закричав Оскар. — Я бачу кораблі.

— Це протока Зонд, — пояснив Гумбольдт. — Вона розділяє Суматру та Яву. Ширина її приблизно тридцять кілометрів. Якщо ви подивитеся праворуч, побачите невелике скупчення островів. Це Кракатау. Те, що від нього залишилося, — він передав Оскару підзорну трубу. Від острова залишилися самі фрагменти. Начебто корінь гнилого зуба, що піднімається над водою. Якою ж мала бути сила вибуху, щоб перетворити острів на таке?

— Скільки нам іще летіти? — запитала Лєна.

Гумбольдт указав на південь:

— Батавія там. Бачиш, де узбережжя трохи вигинається вліво? Гадаю, що за півгодини ми будемо на місці. Достатньо часу, щоб усе прибрати й підготувати корабель. Ми ж хочемо справити гарне враження. Усі знають, що робити? Тоді до роботи.

Генерал-губернатор Поортвліт саме намилював підборіддя помазком із борсукового хутра, коли у двері голосно постукали.

— Увійдіть!

З’явилося червоне обличчя з блискучими від поту щоками.