Подих диявола - Томас Тімайєр

— Вибачте, що турбую, ваша величносте!

— Добрий день, Мартене. Заходь. Я от голюся. Що в тебе?

Мартен де Вріс виявився гладким чоловіком із круглою головою й веснянкуватим носом. Коротко стрижене світле волосся скоріше нагадувало паростки пшениці. Значному черевцю й задишці він завдячував прізвиськом Паровий Казан.

— Справа в тому… взагалі… Буде краще, якщо ви самі все побачите.

Поортвліт насупився.

— Побачу? Що саме?

Мартен квапливо пройшов через кімнату й відчинив вікно.

Будинок генерал-губернатора, немов на зручному спостережному пункті, розташувався на схилі пагорба за містом. Звідси відкривався чудовий вид на дахи та провулки, площі та пожвавлені вулиці. Праворуч розташовувався квартал ткачів і сукноробів. За ними облаштувалися кравці та шевці, ювеліри й кошикарі. Лівіше були крамниці торговців прянощами, чаєм і кавою, ресторани, овочеві ряди й булочні. Ближче до гавані будинки ставали вищими. У величезних складах робота кипіла, немов у вуликах. Сюди доставляли товари, реєстрували, перераховували, перекладали в ящики або мішки, розставляли для зберігання. Раз на тиждень у великій торговельній конторі проходив аукціон, де торговці могли придбати чудові товари з усього світу. В основному купували каву, какао та чай. У Батавії життя вирувало. Прості робітники, заможні торговці, витончені дами, авантюристи, вуличні дівиці й азартні гравці — усім тут знайшлося місце. Місто являло собою справжнє змішання націй. За останні десять років прибуток населення подвоївся. Сюди з усіх кінців землі кинулися люди, сподіваючись розбагатіти. Китайці, японці, британці, французи й німці, не кажучи вже про австралійців, відомих своїм палким темпераментом, регулярно влаштовували бійки в трактирах. У Батавії панував дух авантюризму, і Поортвліт був саме тією людиною, що має холодну голову і тверду руку, щоб усім цим керувати. Мартен указав нагору й вигукнув:

— Ось, ось! Дивіться ж! Дивіться!

Поортвліт витер піну з підборіддя й підійшов до камердинера. Спочатку він нічого не міг розібрати. Світло було занадто яскравим, і потрібен був час, щоб очі звикли. Потім він побачив щось на кшталт темної хмари, що наближалася до них. Неймовірно, але воно летіло проти вітру!

— Що це таке, Мартене? Гігантський птах?

Камердинер похитав головою.

— Занадто компактне, ваша честь. Скоріше, щось на зразок повітряної кулі. Але такої кулі я ще не бачив. Бачите, вона витягнутої форми? Навіть корпус. А праворуч і ліворуч висять дві гондоли з моторами.

Поортвліт насупився. Він відразу зрозумів, що це було.

— Знаєш що, Мартене? Здається, це дирижабль. Зовсім недавно про нього була довга стаття в «Популярній механіці». Нібито над ним працюють відразу в декількох країнах, причому Німеччина лідирує. Я тут подумав… — він замовк. Потім сказав: — Може, телеграфувати в Міністерство закордонних справ Ван Шпруену з приводу того німецького дослідника? Як же його звали?..

— Гумбольдт, — відповів де Вріс. — Карл Фрідріх фон Гумбольдт.

— Правильно. — Поортвліт не відводив погляду від дивного літального апарата. — Коли, на думку Ван Шпруена, потрібно його чекати? Він щось казав про початок квітня.

— Ви подумали, що це жарт.

Поортвліт кивнув.

— Цілком правильно. І досі уважаю. Ніхто не може так швидко подолати половину земної кулі. Але мені вже починає здаватися, що я міг недооцінити цього дослідника. — Він примружився на сонце. — Мартене, звеліть подавати карету. За чверть години я їду в гавань.

Чим нижче вони опускалися, тим тепліше ставало. Оскар відчував, як із кожним метром піднімається температура. Спочатку це було приємно, але незабаром з’явився дискомфорт. На сорочці та штанах виникли перші плями поту.

— Це тропіки, — пояснив Лілієнкрон із виглядом університетського професора. — І це не найгірше. Зараз тут посушливий період, відтак могло бути й гірше. Приїхав би ти сюди в грудні або січні. У цей час вологість майже стовідсоткова, а температура близько тридцяти градусів. Суцільні муки. Щоправда, за кілька днів до цього звикаєш.

— А мені подобається тепло, — сказала Лєна. — Я так намерзлася у своєму житті, що ніяк не можу зігрітися. — Вона взяла Оскара під руку. — Таке відчуття, що тебе загорнули в ковдру, під якою тепло й затишно.

Кров кинулася Оскару в обличчя. Невже немає такої пігулки, що допомагає не червоніти? Він прибрав Лєнину руку й уп’явся на брашпиль. Дівчина кинула на нього зухвалий погляд, але потім відвернулася й відійшла до Елізи.

— Схоже, ти втрапив у зміїне гніздо, мій хлопчику. Не знаю, заздрити тобі чи співчувати, — здається, Лілієнкрона потішила ситуація, що сформувалася. — Будь ласка, вибач, якщо я втручаюся не у свою справу, але в мене таке відчуття, що тобі потрібно поговорити.

Оскар не знав, що відповісти. Звісно, добре було б обговорити це скрутне становище. Гумбольдт цілком би підійшов. Та тільки навряд чи він міг бути безстороннім. А іншого нікого не було. Але Лілієнкрон?

Юнак із сумнівом подивився на Вілму. Та затишно примостилася на зігнутій руці вченого і гралася китичкою від шапки. Лілієнкрон помітив його погляд.

— Забавно, правда? Спочатку я думав, що вона до мене прив’язалася, але потім зрозумів, що пташка закохалася в мою шапку. Так, не смійся, вона від неї просто божеволіє. Маю визнати, що шапка навіть чимсь нагадує ківі. Як тільки ми благополучно повернемося додому, я їй її подарую. А поки вона мені й самому потрібна. Не хочу отримати сонячний удар.