Подих диявола - Томас Тімайєр
— Ах, це! — Вона знову поринула в міркування, потім сказала: — Дивно. Іноді в мене з’являється таке відчуття, що все проти нас. Щоразу, коли ми вважаємо, що з усім упоралися, виникає нова перешкода.
— Ти теж це помітила? — Юнак кинув ганчірку в ящик з інструментами. — А я вже було вирішив, що це тільки мені здається. Прямо змова вищих сил. Але я вважаю, що все це просто випадковості. Принаймні, я більше не переживатиму через це. Що там видно? Мені потрібно ще перевірити весла, і я готовий. Хочеш, підемо разом?
— Добре. Якщо пообіцяєш, що більше не хапатимеш мене брудними руками.
Вони саме прямували на палубу, коли зіштовхнулися з Елізою. Вигляд у неї був замислений.
— Усе гаразд? — запитав Оскар.
Еліза похитала головою.
— Ні. Я відчула чужу присутність. Відчула страх… непевність… і лють. Це тривало всього лише мить, а потім усе зникло.
Оскар насупився. Можливо, вона прочитала його думки? Відчула його невпевненість і злість? Еліза була родом із Гаїті. На своїй батьківщині вона була чимсь на кшталт чаклунки. Жрицею вуду, як вона сама себе називала. Вона мала незбагненні здібності, в тому числі могла встановлювати зв’язок із людьми на великій відстані. Ні Оскар, ні навіть Гумбольдт не розуміли, як це відбувається, але вона виразно вміла це робити. І неодноразово доводила це під час їхніх пригод.
— Можливо, це Лілієнкрон, — кивнула Шарлота у бік ученого.
Той стояв біля корми й удивлявся вниз. На обличчі його відбивалася ціла гама почуттів.
Однак, жриця не була в цьому впевнена.
— Не знаю, — сказала вона. — Можу заприсягнутися, що це була аура жінки.
Оскар зітхнув.
— Напевно, хтось на землі,— зауважила Шарлота. — Там багато людей.
Еліза знизала плечима:
— Мабуть, пізніше я про це ще дізнаюся. Давайте приєднаємося до нашого вченого. Раптом нам удасться його трохи розвеселити.
— Я згодна, — кивнула Шарлота. — Якщо він не заперечуватиме проти жіночого товариства.
Обидві жінки захихикали й неквапливо попрямували до Лілієнкрона.
Оскар поставив на палубу ящик з інструментами й подивився їм услід. Так, на кораблі складно усамітнитися. А чого ще він очікував? На борту корабля неможливо залишатися на самоті.
9— Кидай!
Гумбольдт примружився в приціл арбалета. Оскар відпустив пружину, і в небо здійнявся глиняний диск. Він описав широку дугу. Гумбольдт прицілився, затримав подих і натиснув на спусковий гачок. Пролунав свист, потім тріск, і диск розлетівся на тисячу шматочків.
— Чудовий постріл! — вигукнув Оскар. — Ще разок?
— Звісно.
Знову пружина виштовхнула в повітря диск. Але наступна стріла пролетіла повз ціль. Гумбольдт вилаявся й зарядив арбалет утретє. Диск перетворився на хмарку червонуватого пилу.
— Ну ось, — задоволено мугикнув він.
Лілієнкрон осудливо поглядав на нього з юта.
— Два влучення із трьох — цим можна пишатися.
Гумбольдт зняв гвинтівку із запобіжника.
— Що ви в цьому розумієте?
— Я трохи розуміюся на стрільбі по рухомих цілях. Що це у вас за дивна зброя?
— Газовий арбалет, — відповів Гумбольдт. — Восьмизарядний барабан, автоматична подача. Безшумний, надійний і абсолютно влучний.
— Тихий і надійний — можливо, але чи справді влучний?
— Хочете сказати, що вмієте стріляти краще?
— Мабуть, так.
Гумбольдт блиснув очима:
— Ставлю десять марок, що ви програєте.
Лілієнкрон підняв підборіддя.
— Приймаю. Зачекайте, я вам покажу.
Із цими словами він зник під палубою.
— Що тут відбувається? — підійшла до них Еліза.
— Стрілець-коротун, — посміхнувся Оскар. — Лілієнкрон стверджує, що може позмагатися з батьком. Смішно.
Юнак труснув головою. Він був цілком упевнений, що цьому зухвальцю ніколи не перемогти батька. Уже він-то знав, на що здатний арбалет.
— А на що ви сперечалися?
— На десять золотих марок, — відповів дослідник. — Ставки приймаються.
— Ставлю п’ять, — сказала Еліза. — На Лілієнкрона.
— Що? — у Гумбольдта відпала щелепа.
— Ставлю п’ять золотих марок, що Лілієнкрон виграє,— посміхнулася Еліза.
— Але це ж…
— Тоді я ставлю три на Карла Фрідріха, — перервала його Шарлота.
— І я дві,— додав Оскар. — Гарний коефіцієнт для Елізи, якщо вона виграє. Але це, звісно ж, виключено.
— Побачимо, — усміхнулася жінка.
Тут знову з’явився Лілієнкрон зі старою рушничкою в руках. Зброя виглядала так, немов ладна була розвалитися будь-якої миті. Оскар здивовано похитав головою. Це ж справжній музейний експонат!
Гумбольдт глумливо здійняв брову.
— Ваша зброя, здається, дуже постраждала. Можу я запропонувати вам