Подих диявола - Томас Тімайєр

на неї враження своїм знанням англійської.— Пропозиція в мене така: ми з друзями погоджуємося брати участь у цій грі й покірливо проходимо цю процедуру, і за це нам дозволяється відвідати п’ятий поверх і дещо там вибрати. Іграшку, книгу або ще щось.

— Це шантаж.

— Саме так, — посміхнувся Оскар.

Шарлота вперла руки в боки.

— У жодному разі не опущуся до подібного! І було б краще, якби щоразу…

Еліза взяла її за руку і з посмішкою сказала:

— Гадаю, це непогана пропозиція. Упевнена, Карл Фрідріх не заперечуватиме. Головне, щоб покупки були не занадто дорогими.

— Ура! — обличчя п’ятьох друзів пожвавішали. Віллі із вдячністю поплескав Оскара по плечу, і трав’янисто-зелені очі Лєни просяяли.

Шарлота тільки головою похитала.

— Так тільки злодії роблять, — сказала вона.

— А ми і є злодії, не забувай, — відповів Оскар, посміхаючись іще ширше.

— Ну, гаразд. Але тільки за однієї умови: ви приміряєте все, що я вам виберу. Беззаперечно. І ви відразу ж надягнете нові речі. Старі візьмете додому як робочий одяг.

— Жорсткі умови, — відповів Оскар. — Але так і має бути. Ми згодні…

3

Коли вони поверталися, було вже темно. Вілла дослідника була оповита суцільним мороком. Друзі пожбурляли покупки, розбіглися по дому й запалили газові ріжки. Будинок миттєво перетворився, наповнившись теплом і затишком.

Оскар прислухався. Звідкілясь чулися приглушені удари молотком.

— Де батько?

— Схоже, він унизу в підвалі,— відповіла Еліза. — Так само, як учора й позавчора.

— І весь минулий тиждень, — додала Шарлота. — Цікаво, що він там робить. Поставив на двері замок, ні з ким не розмовляє, пізно виходить до вечері. Я починаю хвилюватися.

— Не думаю, що слід турбуватися, — сказала Еліза. — Поки він стукає та довбає, все добре.

— І до того ж іще цей сарай у лісі,— сказала Лєна й погладила Вілму по голові. Ківі заворкотала, як голубка. — Він великий і без вікон. Я хотіла знайти хоч якусь щілинку, щоб подивитися, але все марно. Напевно, він там щось майструє.

— Може, це пов’язане з посилкою, що її нам доставили два тижні тому? — подумав уголос Оскар. — Пам’ятаєте? Величезні чорні ящики з написом «Обережно! Не кантувати!».

— Не сушіть голову, — сказала Еліза. — Коли все буде готове, дізнаєтеся. А поки краще піднятися нагору, навести лад у кімнатах і спуститися до вечері. Подивлюся, чи зможу я приготувати щось нашвидкуруч.

Оскар знав, що Еліза надто применшує своє вміння.

Її кулінарне мистецтво було на висоті. Якщо вона говорила, що приготує щось нашвидку, треба було готуватися до маленького бенкету. Незабаром друзі розійшлися по своїх кімнатах, щоб розібрати покупки.

Оскар ледь дочекався, коли зможе скинути з себе жорстку англійську тканину й знову вдягнутися у свої зручні, поношені речі. Не те щоб йому не подобався новий одяг — він був дуже гарним, але звикати до нього доведеться неймовірно довго. Особливо до черевиків, які вже намуляли ноги. Він відчинив шафу, щоб вийняти штани, і погляд його впав на давно забуті речі. Непоказний костюм із штанів, довгої сорочки з каптуром і спеціальних черевиків. Лусочки на куртці таємничо виблискували при світлі газових ріжків. Костюм модного майстерного злодія, подарунок шамана з імперії Поглиначів Дощу. Оскар провів пальцем по тканині. Яка приємна на дотик! Вона може ставати такого ж кольору, що й ґрунт. Щось на кшталт камуфляжу для того, хто хоче залишитися непоміченим. До того ж тканина дуже легка, майже невагома.

Оскар обмірковував, чи не надягти йому цей костюм, але раптом почув шум біля дверей. Він обернувся й побачив Лєну. Щоки в неї розшарілися. Дівчина злякано посміхнулася:

— Я тобі не заважаю?

— Що? Ні, заходь, — відповів Оскар. — Я тут задумався. Чим можу допомогти?

Лєна зачинила за собою двері й підійшла до нього.

— Я думала, ти можеш мені допомогти. — В очах у неї мерехтіли відблиски газових ріжків.

— Ясно, викладай!

— Справа в новому одязі, який я собі купила. Не впевнена, чи личить він мені. Не хотілося говорити про це при Шарлоті.

— Ти чудово виглядаєш!

Дівчина просяяла.

— Правда? У дівчаток зовсім інший смак, ніж у хлопчаків.

— Повір мені. Ти дуже елегантна, просто справжня дама.

— Ой, дякую! — вона ще більше зашарілася. Червоний на диво контрастував із її зеленими очима. Вона подивилася вниз і розгладила спідницю. — Незвичний для мене одяг.

— Знаю. Я й сам думав, чи мені часом не переодягтися — все тіло свербить від жорсткої тканини, — посміхнувся Оскар.

Зараз Лєні, мабуть, років чотирнадцять або п’ятнадцять. Коли вони вперше зустрілися, вона була зухвалою шестирічною розбишакою з рудими косами. Вони так давно дружили, що до сьогоднішнього дня він не помічав у ній дівчину.

— Дивно, — сказав він.

— Що? — вона уважно на нього подивилася.

— У новому