Копальні царя Соломона. Прекрасна Маргарет - Генрі Райдер Хаґґард

— Ви не схожі на англійця, — зауважив офіцер, — ви скидаєтесь на марана.

— Я купець із Лондона, моє ім’я Кастелл. Воно добре відоме у Севільї, та й повсюди в цій країні, бо тут у мене великі діла, і, якщо тільки я зможу побачити вашого короля, він сам це підтвердить. Нехай вас не турбує наш одяг — ми повинні були вдягнутися так, аби врятуватись із Гранади. І я благаю вас відпустити нас до Севільї.

— Сеньйоре Кастелл, — відповів офіцер, — я капітан Ар-рано Пуебло. Оскільки ви не зупинилися, коли ми вимагали цього, і вбили одного з моїх найкращих солдатів, ви, звичайно, поїдете в Севілью, але не самі, а зі мною. Ви мої бранці, але не бійтеся цього. Ніякого насильства щодо вас чи щодо вашої дами не буде допущено. Ви за все скоєне повинні тримати відповідь перед королівським судом, і там ви все розповісте, чи то буде правда, чи брехня.

У Пітера та Кастелла відібрали їхні мечі, їм усім дозволили сісти на своїх коней, і вони вирушили шляхом на Севілью.

— Врешті-решт, — прошепотіла Пітерові Маргарет, — нам більше нічого боятися бандитів.

— Так-то так, — зітхнув Пітер, — але я сподівався, що сьогодні ми ночуватимемо на борту “Маргарет” тоді, як вона йтиме вниз річкою, до відкритого моря, а не в Іспанській в’язниці. Ну й доля! Вдруге я через тебе вбиваю людину і вся історія починається спочатку. От не щастить.

— Могло бути ще гірше, — відповіла Маргарет, пригадуючи грубі руки вбитого солдата.

Усю решту дня вони їхали під пекучим сонцем у напрямі Севільї, над якою на декілька сот футів височіла вежа Жіральда. Колись вона була мінаретом мавританської мечеті. Врешті-решт, надвечір, подорожні опинилися в східному передмісті цього величезного міста, минули його, в’їхали у великі ворота й почали пробиратися звивистими вуличками.

— Куди ми їдемо, капітане Аррано? — поцікавився Кастелл.

— У в’язницю Святої ермандади, де ви чекатимете суду за вбивство одного з її солдатів, — відповів офіцер.

— Я вже молю бога, щоб ми швидше туди потрапили, — зауважив Пітер, позираючи на Маргарет, яка від утоми похитувалась у сідлі, як квітка на вітрі.

— Я теж, — пробурмотів Кастелл, роззираючись по боках на похмурі обличчя перехожих, котрі, довідавшись, що полонені вбили іспанського солдата, і приймаючи їх за маврів, цілими юрбами супроводжували їх, вигукуючи погрози.

Коли вони перетнули якийсь майдан, священик у натовпі вигукнув: “Убийте їх!” — і юрба кинулася стягувати їх з коней. Солдати ледве стримали її.

Тоді натовп став жбурляти на них багнюку, і невдовзі білий одяг подорожніх покрився плямами. Якийсь хлопець кинув каменюку і вцілив Маргарет у руку, вона зойкнула, випустила повіддя. Цього було досить для запального Пітера — перш ніж встигли втрутитися солдати, він пришпорив коня, вирвався вперед і завдав кривдникові такого удару в лице, що той звалився на землю. Кастелл вирішив, що тепер уже їх напевно уб’ють; однак, на його подив, у натовпі замість цього вибухнув сміх, і хтось вигукнув:

— Гарний удар, мавре! В цього невірного важка рука!

Офіцер теж нібито не розгнівався. Коли хлопець підвівся з землі і в його руці виявився ніж, офіцер видобув меча й звалив його одним ударом. Потім офіцер звернувся до Пітера:

— Не брудніть рук об цю вуличну свинюку, сеньйоре.

Він обернувся й наказав розігнати цікавих.

Нарешті подорожні вибрались із натовпу і після тривалої їзди бічними вулицями, аби уникнути головних, опинилися перед великою похмурою спорудою. Ворота кам’яниці перед ними відчинилися й знову зачинилися. Вони потрапили у внутрішній двір. Тут їм наказали спішитись, а коней повели. Капітан Аррано розпочав переговори з комендантом в’язниці, чоловіком з суворим, але не злим обличчям, який з цікавістю роздивлявся їх. Нарешті він підійшов і спитав, чи є в них гроші, щоб заплатити за гарні кімнати, оскільки він не хоче розміщувати їх у загальній камері. Кастелл замість відповіді витягнув п’ять золотих і, подаючи їх капітанові Аррано, попросив його розподілити між, солдатами на знак вдячності за те, що вони охороняли їх у дорозі. При цьому він додав — досить гучно, щоб усі чули, — що він хотів би відшкодувати збитки родичам солдата, якого випадково вбив Пітер. Ця заява справила гарне враження. Один із товаришів убитого сказав, що він перекаже це вдові, й од імені всіх подякував Кастеллу. Вони попрощалися з офіцером, який сказав, що вони ще зустрінуться в суді. Затим їх повели всілякими в’язничними переходами у відведені їм кімнати — одну маленьку, а другу велику, з заґратованими вікнами, дали води помитися й пообіцяли принести вечерю.

Через деякий час тюремники принесли їм м’ясо, яйця й вино, чому в’язні були дуже раді. Поки вони їли, до камери зайшов комендант і нотаріус. Дочекавшись закінчення вечері, почали допитувати в’язнів.

— Наша історія досить довга, — почав Кастелл, — але, з вашого дозволу, я розповім її вам. Тільки прошу вас дозволити моїй дочці, донні Маргарет, піти відпочивати, вона геть вимучена. Якщо можливо, допитайте її завтра.

Після того як вона пішла, Кастелл розповів усю історію викрадення його дочки маркізом Морелла, чиє ім’я змусило коменданта широко витріщити очі, про те, як її вивезли із Лондона до Гранади, як вони, батько та наречений, поїхали за нею і як їм усім пощастило втекти. Але про Бетті й про змову з підкидною нареченою Кастелл не обмовився жодним словом. Кастелл назвав своє прізвище, сказав, чим він займається, а також назвав своїх партнерів та компаньйонів у Севільї — фірму Бернальдеса. Виявилося, що комендант знає цю фірму, і Кастелл попросив його дозволу зв’язатися з главою фірми, сеньйором Хуаном Бернальдесом. Кастелл підкреслив, що він та його супутники не злодії, не шукачі пригод, а просто англійські піддані, які потрапили в біду, і ще раз натякнув, що вони можуть і ладні заплатити за всі послуги, котрі їм будуть надані. Ці слова не пройшли повз увагу коменданта.

Комендант обіцяв зв’язатися з начальством і, коли не буде ніяких заперечень, послати людину до