Копальні царя Соломона. Прекрасна Маргарет - Генрі Райдер Хаґґард

Однак заснули вони не відразу. їм так багато треба було сказати один одному, особливо Пітерові та Маргарет. Вони були такі щасливі, що їм пощастило врятуватися! Та їхню радість, немовби похоронний дзвін на веселому бенкеті, затьмарювала думка про Бетті та її фатальне весілля, в якому вона, напевно, вже зіграла роль. Врешті-решт, Маргарет упала на коліна і почала молитися святим, аби вони захистили її кузину від страшної напасті, на яку вона пішла задля них. Пітер теж приєднався до її молитви. Після цього вони міцно обнялися, а потім усі пішли спати — Кастелл з дочкою в одну кімнату, Пітер — в іншу.

За півгодини до світанку Пітер уже був на ногах, аби доглянути коней. Маргарет і Кастелл поснідали й почали лаштуватися в дорогу, спаковуючи харчі, які їм приготував господар. Пітер теж перехопив трішки м’яса та вина, і як тільки благословилося на світ, розрахувався з господарем, узяв у нього листи до власників інших заїжджих дворів, де вони мали зупинятися, і вони вирушили шляхом на Севілью, дуже задоволені, що їх, очевидно, ніхто не переслідує.

Цілий день, зупиняючись тільки для того, щоб перепочити самим і дати перепочинок коням, Маргарет, її батько та Пітер їхали без будь-яких пригод плодючою рівниною, зрошуваною кількома річками, через які вони переправлялися вбрід чи містками. Надвечір дістались до Осуни. Це старовинне місто розташоване на високому пагорбі, й наші подорожні побачили його здалеку. Було вже темно, і це дало змогу втікачам проїхати так, що ніхто не звернув уваги на їхній мавританський одяг.

Нарешті вони дісталися до заїжджого двору, який їм рекомендували. Господар здивовано поглянув на їхній одяг, але, зметикувавши, що в подорожніх багато грошей, прийняв їх гарно, і їм пощастило одержати кімнати.

В Осуні Кастелл збирався купити іспанський одяг, але виявилося, що вони потрапили в свята, і всі лавки були зачинені. Однак чекати до ранку втікачі не хотіли — вони мали намір доїхати до Севільї надвечір наступного дня, сподіваючись, що під прикриттям темряви їм пощастить пробратися на борт “Маргарет”. Вони знали, що капітана попередили про передбачуване відплиття, і він чекав на них. Із Осуни вони мали виїхати до світанку. Таким чином, як виявилося згодом, на лихо, вони не мали можливості зняти з себе мавританський одяг і поміняти його на християнський.

Маргарет, Пітер і Кастелл сподівалися, що в Осуні до них приєднається Інеса — вона обіцяла це, — і розповість їм про все, що сталося після їхнього від’їзду з Гранади. Та Інеси не було. Втішаючи себе тим, що, як би не поспішала Інеса, їй було важко наздогнати їх, бо вони виїхали на кілька годин раніше, втікачі залишили Осуну затемна, коли всі ще спали.

Проїхавши декілька миль рівниною, вони виїхали через оливковий гай до пагорбів, де росли коркові дерева, й зупинилися, щоб переснідати самим і погодувати коней. Якраз тієї хвилини, коли вони збиралися їхати далі, Пітер побачив групу вершників, зовні досить загрозливу, що скакала з явною метою відрізати їх од шляху.

— Бандити! — коротко мовив Пітер. — Уперед!

Вони пустили коней галопом і промчали перед бандитами раніше, ніж останні встигли виїхати на шлях. Розбійники щось кричали, вслід полетіло кілька стріл, уся банда кинулась у погоню. Пітер, Кастелл і Маргарет скакали вниз схилом пагорба до видолинка, що відділяв їх од іншого пасма пагорбів, теж укритих корковими деревами. Це був болотистий видолинок завширшки приблизно в три милі. Пітер надіявся, що бандити відмовляться від погоні чи йому з його супутниками пощастить сховатися від переслідувачів серед дерев. Але, коли мета була вже так близько, Пітер з жахом побачив просто попереду на шляху іншу таку ж саму розбійного вигляду групу людей. їх було чоловік дванадцять.

— Пастка! — вигукнув Пітер. — Ми повинні прорватися, в цьому наш єдиний порятунок. — Він пришпорив коня й видобув меча.

Вибравши місце, де лінія супротивників була слабкіша, Пітер досить легко пробився, та в цю ж мить він почув позаду себе крик Маргарет. Повернувши коня, він побачив Маргарет і Кастелла в руках бандитів. Ці негідники тримали Маргарет, а один з них намагався зірвати з її обличчя вуаль. З лютим вигуком Пітер кинувся до нього й завдав такої сили удар, що меч розітнув шолом та череп бандита, і той звалився мертвий, затиснувши в руці вуаль Маргарет.

П’ять чи шість чоловік кинулися до Пітера, і, хоча йому вдалося поранити ще одного супротивника, вони стягли його з коня. Пітер упав горілиць, і бандити навалилися на нього, аби прикінчити, поки він не підвівся. їхні мечі й ножі вже були занесені, а Пітер прощався з життям, коли раптом він почув голос, який наказав зупинитись і зв’язати йому руки. Це зробили швидко, І Пітер підвівся з землі. Він побачив перед собою не маркіза Морелла, як сподівався, а чоловіка, вдягнутого в гарні обладунки під грубим плащем, очевидно, офіцера.

— Як ти, мавре, наважився вбити солдата Святої ермандади в серці королівських володінь? — запитав він, показуючи на вбитого.

— Я не мавр, — заперечив Пітер поганою іспанською мовою, — я християнин, який утік із Гранади. Я зарубав цього чоловіка тому, що він мав намір образити мою наречену. Ви самі на моєму місці вчинили б так само, сеньйоре. Я не знав, що це солдат ермандади, я гадав, що він просто бандит, яких тут у горах немало.

Ця відповідь, у всякому разі настільки, наскільки той зрозумів її, сподобалась офіцерові. Але перш ніж він устиг щось сказати, втрутився Кастелл:

— Пане офіцер, цей сеньйор — англієць і погано говорить по-іспанськи…

— Зате він добре володіє мечем, — перервав його офіцер, поглянувши на розрубаний шолом та голову мертвого солдата.

— Так, пане, він людина вашого фаху і, як засвідчує шрам на його обличчі, брав участь у багатьох війнах. Він каже правду. Ми християнські бранці, які втекли з Гранади, і їдемо в Севілью разом з моєю дочкою, якій, сподіваюсь, ви не зробите зле, аби просити захисту в їх милостивих величностей і знайти можливість виїхати до Англії.