Тінь гори - Грегорі Девід Робертс

Ми були хорошими з Навіном і учнями. Ідрис розмовляв з Дівою десь дві години, а потім наполіг, щоб бідненька маленька багатійка зосталася на ніч у бідненькій маленькій дівчачій печері разом з іншими дівчатами на горі.

Діва здивувала мене, відразу ж погодившись, а потім перестала дивувати, наказавши Навіну повернутися до авто і принести всі необхідні речі.

Коли повечеряли й помили тарілки, деякі учні залишили гору, а інші вирушили до печер, щоб учитись або спати. Нічні сови — мої друзі — усілися навколо вогнища і сьорбали пересолоджений чорний чай з додаванням рому.

Я підвівся, щоб побажати гарної ночі Ідрису і Силвано, які сиділи поряд, з того боку вогнища.

Навін, Діва і Карла базікали й жартували разом, а світло вогню розфарбовувало їхню загадкову красу.

— Ця Діва — надзвичайна молода жінка,— м’яко мовив Ідрис, коли вона розсміялася після якихось слів Карли.

Під час їхньої приватної розмови з Ідрисом Діва настільки розвеселила мудреця, що той не міг зупинити хихотіння. Спостерігаючи за її сміхом біля вогню, святий знову загиготів.

— Ти не вважаєш її надзвичайною?

Я глянув на жінку біля Карли. Ні, я не бачив у ній нічого надзвичайного.

— Вона надто розбещена дівчина,— мовив я.— Розумна, гарненька — і розбещена.

— Ти можеш мати рацію цієї миті,— розсміявся Ідрис.— Але уяви, якою вона стане і чого може досягти.

Він пішов спати у супроводі Силвано.

Коли я приєднався до інших, Діва відтягла Карлу за лікоть, і вони разом повсідалися на шезлонгах, які стояли повернуті до східного лісу.

Я бачив їхні профілі понад спинками шезлонгів: дівчата спілкувалися. Я сів біля Навіна.

— Приємно бачити твою усмішку, друже,— зауважив він.

— А я усміхався?

— Ти усміхався. Ну, до того як відійшла Карла, ти усміхався.

Він пошургав у вогнищі ломакою, розкидаючи ламкі іскри.

— Що тебе бентежить, хлопче?

— Це може зачекати до ранку,— запевнив він, розмішуючи вогонь.

— Зараз саме час. Що сталося?

— Я хвилююся за неї,— зізнався він, зиркаючи на дівчат у шезлонгах: чувся лише їхній сміх.

— За Карлу?

— Ні,— насупився він.— За Діву.

— У чому проблема?

— Її батько вплутався в дуже погану компанію. Я маю на увазі надзвичайно поганих хлопців. Це довгі капіталовкладення, а в них короткий терпець.

— Зачекай-но. Мукеш Девнані — один з найбагатших людей Бомбея.

— Він десь набрав достобіса інвестицій. Хотів одразу ж після затвердження проекту перейти від будівництва бізнес-центрів до будівництва цілих містечок і міст. Єдині люди, які мали достатньо грошей на здійснення цієї мрії...

— ...були хлопці з коротким терпцем. А тепер вони хочуть отримати назад свої кошти, та ще й з відсотками.

— Саме так. Дивно, що і Ранджит теж у це втрутився.

— Ранджит? Як?

— У своїх газетах він ініціював кампанію проти одного з нових міст, яке зібрався побудувати Мукеш. Страшні історії змусили уряд змінити свою думку і скасувати ліцензії Мукеша. Увесь задум почав розвалюватись. Усе настільки погіршилося, що коли в маєток приїхали копи, ми не знали, чи то було для його захисту, чи для арешту.

— Він має все компенсувати, Навіне, навіть якщо це призведе до банкрутства.

— Саме це і я казав. Йому казав, шанобливо, звісно. Але там є якась заковика. Я не знаю, яка саме. Тепер я лише інколи можу потрапити до маєтку в Джугу. Я зрозумів це після кількох спроб покопирсатись у його кабінеті. Думаю, що Діва... думаю, що це лише питання часу, коли її викрадуть. Її мати померла шість років тому. Вона — його єдина дитина. Єдина спадкоємиця. Для його ворогів це гарний спосіб нашкодити. Це проста логіка, у викривленому розумінні. Я хвилююся, чоловіче.

— Ти справді переконаний, що все так погано?

— Так. Я... трохи панікую. На це неможливо вплинути, а я дуже турбуюся за цю дівчину, навіть якщо переконаний, що її батько — мудило.

— Вивези її з міста.

— Я намагався. Вона знає, що в батька якісь проблеми. Вона не поїде.

— Ти міг би її десь тимчасово заховати.

— Як? Де? Вона ж зірка, друже. Я витрачаю більше часу, тікаючи від преси, ніж від поганців. І вона все це обожнює. Я мусив заборонити телефон. Вона телефонувала папараці й розповідала, де буде. Вона з усіма ними на «ти». Вона пригощає їх напоями. Вона стала хрещеною матір’ю для дитини одного з них.

Я розреготався, але потім помітив, що Навіну не до сміху.

— Дівчина вважає обачністю все, окрім повітряної реклами, якою вона користувалася на своє вісімнадцятиріччя. Діва сама розповіла. Тож хай куди вона потрапить, буде те саме.

— Ти можеш заховати її в нетрищах,— запропонував я.— Якщо дівчина на таке погодиться. Одного разу я ховався там цілих вісімнадцять місяців, і це одне з найбезпечніших місць у моєму житті.

— А її там прихистять?

— Голова нетрищ — мій друг. І він обожнює вечірки. Чоловік закохається в Діву. Але це не для всіх, і Діва однозначно не всі.

— А ти не жартуєш, ну, про нетрища?

— Хіба що ти можеш запропонувати краще місце для переховування Діви від бомбейської шаленої юрби? Але ніяких обіцянок. Спочатку я маю поговорити про все зі своїм другом.

Навін знову глянув на дівчат. Карла з Дівою реготалися, прикриваючи ротики й носики, аби приглушити звуки.

Вони щось пили. Це було щось добре.

— Слухай, Навіне, якщо ти ще вважатимеш цю ідею вдалою після мого повернення з гори, я запитаю про це Джонні Сигара. Згода?

— Я не певен, як можна подати цю ідею Діві, але згода. Прошу тебе, Ліне, зроби це. Я б хотів отримати будь-які доступні варіанти, якщо все піде шкереберть з її батьком.

— Звісно, Навіне. Дізнаймося, що саме п’ють наші дівчата.

Ми ще довгенько разом розмовляли — четверо друзів, об’єднані страхом, так само як і вірою; приятельством, так само як і дружбою.

Під час першої ж перерви в наших веселих теревенях ми з Карлою побажали молоді доброї ночі, згребли кілька ковдр, трохи води та їжі й, присвічуючи смолоскипом, попрямували до місця Силвано.

Я влаштував для нас затишне кубельце, використавши дві ковдри як тоненькі стінки і пом’якшивши землю рештою. Ми вмостилися напівсидячи, спираючись на лікті. Я відкрив контейнер з їжею, а там були холодні смажені шкоди, ананас, кеш’ю і пиріжки з сочевицею, кілька жменьок горіхів і