Тінь гори - Грегорі Девід Робертс
— Ой, і твій друг Абдулла повернувся,— додав Навін.— Він переказував, що ви зустрінетеся, коли ти зійдеш з гори. Але також наполіг, щоб ти зоставався тут ще бодай тиждень.
— Ще тиждень?
— Саме це він сказав.
— Дідько, оце був звіт. Дякую, що піднявся сюди заради цього.
— Узагалі-то,— мовив він, посміхаючись,— ми піднялися сюди з твоєю подругою.
Я зазирнув йому в очі. Він кивнув.
— Де вона?
— У тій другій печері, он там. Вона попросила дати їй кілька хвилин, а потім повідомити тобі, а ніхто не відмовляє Карлі!
Розділ 45
Я погнав по слизьких білих камінцях, зупинившись перед входом у печеру. Карла сиділа на дерев’яному стільці, роздивляючись срібну фігурку богині Лакшмі, що лежала на її долоні.
Я стояв біля входу, лицем до вітру, як і вона колись — тієї нашої першої зустрічі на горі.
— Розкажи мені жарт, Карло.
Вона повільно обернулася, аби на мене глянути. Краєчком ока я міг розгледіти її посмішку.
— Тож,— поцікавивсь я,— ти жартуватимеш, чи як?
— Гаразд. Чому копи називають інформаторів подвійними лящами?
— Ми не бачилися три тижні, а ти розповідаєш мені жарт про копів?
— Узагалі-то, шістнадцять днів і вісім годин. То ти хочеш почути жарт чи ні?
— Гаразд. Чому копи називають інформаторів подвійними лящами?
— Бо їх треба ляскати вперше, щоб змусити говорити, а потім ще раз, щоб заткнути.
— Іди сюди,— покликав я.
Вона поцілувала мене, обвивши руками за шию, звівшись навшпиньки, приліпившись тілом так, наче ми були двома деревами, які сплелися в одне.
— Я такий радий тебе бачити,— зізнавсь я.— Для чого були ті десять хвилин, на які Навін мав мене затримати?
— Підйом мене трохи перегрів, а хотілося виглядати як слід. Для тебе.
— Ходімо кудись в інше місце.
Я повів Карлу до місця Силвано, де ми вмостилися на кам’яній лаві з широким краєвидом на дерева внизу. На скелю хвилями накочував бриз, підіймаючись із долини поривами теплого повітря. Дерева на краєчку скелі хиталися, розбризкуючи пір’ясту тінь.
— Розкажи мені все,— попросила вона.
— Кумедно. Я хотів попростити тебе про те саме.
— Ні, ти перший.
— Тут не так багато відбулося. Загалом, усе спокійно. Це наче тематичний парк для людей, які полюбляють вести господарство. Усі захоплюються домашніми справами.
— І як це тобі?
— Нормально. Я надаю перевагу роботі над правилами.
— Дякую, що залишився тут, Шантараме. Люблю тебе за це. Знаю, що це не те місце, де ти хотів бути.
Вона не пояснила, чому потрібно було триматися подалі від міста, а я не запитував. Я просто радів, що вона зі мною.
— Але принаймні тут не буває нудно. Багато людей приходить, аби зустрітися з Ідрисом, і сидить тут годину або дві.
— Які саме люди?
Вона розслабилася, підпираючи голову долонями і щасливо усміхаючись сонячному промінню.
— Кілька днів тому тут був політик. У нього було зброї, як на Дикому Заході, а ще охорона. Він хотів порадитися. Ідрис порадив йому залишити охорону і броньовані автомобілі та пройтися по вулиці у звичайній сорочці, штанах і сандаліях.
— Що відповів політик?
— Політик сказав, що як таке зробить, то його вб’ють. «Оце і є твоя проблема,— пояснив Ідрис.— Іди й виріши її».
— Обожнюю цього чоловіка. Йому потрібно виступати на сцені.
— А ще прийшли і залишилися півдюжини садгу, які поклоняються Шиві. Кисень вони отримували тільки через люльку, дискутували з Ідрисом удень і вночі, а тоді почали розмахувати над головами своїми тризубами Шиви, погрожуючи всіх повбивати. Зрештою нам із Силвано довелося все залагодити.
— За допомогою гвинтівки Силвано?
— Звісно, ж ні. Не можна стріляти у святих людей. Ми заплатили їм, щоб вони пішли геть.
— Розумний хід. Як усе йде з Силвано?
— Класно. Він гарний хлопець.
— Я знала, що він тобі сподобається, бо у вас багато спільного.
— Спільного?
— О так.
Я замислився про це, але тільки на мить.
— Він мені подобається. Він був би гарним доповненням до нашої команди.
— Нашої команди? У нас є команда?
— Я про це думав. Мені здається, що ми могли б...
— Поговорімо про це потім,— запропонувала вона.— Як у вас з Ідрисом?
Я хотів поговорити про нас і про те, що ми робитимемо разом у Місті-Острові чи за його межами. Я хотів поговорити про нас і поцілувати її.
— Я б краще поговорив про нас,— усміхнувсь я.
— Яку вас з Ідрисом? — повторила вона.
— Ідрис... дуже крутий, маю визнати.
— Він відчинив тобі якісь двері?
Серйозне запитання, і досить кумедне також: я витратив більшість свого життя на те, щоб зачиняти двері, й робив усе можливе, щоб вони залишалися зачиненими. Було забагато подій у минулому, які я не хотів згадувати.
— Двері, що ведуть до розуму, звісно,— розповів я.— Але якщо тебе цікавить, чи я перемінився... Ні, я не змінився.
Вона оцінила краєвид: долина і село зі шпилями мерехтіли оддалік.
— Ти знайшла мадам Жу? — запитав я.
— Вона під землю запала,— відповіла Карла, зосередившись на точці, де земля намагалася поцілувати небеса.
— Зовсім глухо?
— Ніхто її не бачив і не чув про неї, відколи Дідье з Навіном почали розпитувати. Вона, мабуть, іще в місті. Вона дуже підступна. Якщо ця жінка не хоче, щоб її знайшли, то стає невидимою.
— Таких немає. Якщо мадам ще не втекла, то ми її знайдемо. Навін передав мені повідомлення від Абдулли. Він...
— Попросив тебе залишитися тут ще бодай на тиждень. Абдулла зателефонував і все мені розповів. Саме тому я притягнула сюди Навіна.
— А Діва?
— Тут дещо інше. Я хотіла познайомити її з Ідрисом. Маю плани на Діву, і щось мені підказує, що Ідрис стане космічним зв’язком для нас.
— До речі про космічні зв’язки,— сказав я, затягнувши її до себе на коліна та починаючи цілувати.
Земляний аромат пронизував її волосся. Сонце торкалося нас теплим світлом, що пробивалося крізь листя, а вітри колихали дерева на скелі своїм гарячим подихом. Карла.
— Ми можемо сьогодні переночувати тут, Шантараме?
— Ми можемо сьогодні переночувати тут.
— Добре. Тоді повертаймося до діток і будемо хорошими.
—
