Бродяги Пiвночi - Джеймс Олівер Кервуд
Ніїві гострі хижі кігті Угуміс’ю додали розуму, і він не хотів лізти в бійку з летючим ворогом. Ведмедик зализував рани, а Мікі підсунувся ближче і, відчувши запах теплої крові, загарчав. Він зрозумів, що це була кров Ніїви, і палючими очима розлючено вдивлявся вдалечінь крізь отвір, що послугував для них проходом під темне склепіння повалених дерев.
Протягом години Мікі не рухався і за цей час ПОДОРОСЛІШАВ, так само як після успішного нападу на кролика. Коли він нарешті обережно виліз із-під ломаччя, сонце вже сідало за лісом. Песик роззирнувся, звертаючи увагу на кожен звук і рух. Від слабенької й покірної стійки щеняти не лишилося й сліду. Завеликі собачі лапи твердо стояли на землі, незграбне тільце стало сильним і здавалося вирізьбленим із сучкуватого дерева, вуха настовбурчилися, а голова впевнено трималася на кістлявих плечах — усе свідчило про майбутню міць. Мікі знав, що на нього чекають Великі Пригоди у світі, де немає місця щенячим іграм і пестощам господаря. Цей світ обіцяв бути набагато захопливішим.
Мікі розтягнувся на череві поблизу отвору під вітроломом і заходився гризти кінець мотузки, що теліпалася на шиї. Сонце сідало і зрештою зникло за горизонтом. Мікі чекав, коли ж бо Ніїва виповзе й ляже біля нього просто неба. Та ліс огортали сутінки, а ведмедик не виходив. Коли зовсім стемніло, Мікі проліз крізь отвір під ломаччям, біля якого, як виявилося, примостився Ніїва. Песик ліг поруч, щоб разом вдивлятися в таємниці ночі.
Морок огорнув північний ліс, і все завмерло у тиші. У чорному безхмарному небі замерехтіли зірки, а потім цілі сузір’я. Молодик висів над деревами, заливаючи ліс золотим сяйвом. Лісову ніч заполонили химерні чорні тіні — беззвучні й непорушні. Аж ось дивні глухі звуки долинули з боку совиного кубла й порушили лісову тишу. Мікі вже доводилося чути пронизливе ухкання і ПУ-ГУ-ПУ-ГУ-ПУ-ГУ маленьких совенят, які прилітали красти наїдки з капканів, а от крики нічних убивць, крилатих єзавелів і франкенштейнів лісових хащів, він чув уперше. Глухі гортанні верески, що нагадували стогони, радше ніж крики. Ці уривчасті стогони були стишені — так, ніби птахи боялися сполохати потенційну здобич. За кілька хвилин кожне нічне провалля подавало ознаки життя, а тоді стогони припинилися, і нічне повітря у верхівках сосон і кедрів розітнули змахи величезних крил. Пролетівши над Ніївою й Мікі, мисливці подалися до свого угіддя на полювання.
Виліт сов виявився лише початком нічного карнавалу для Ніїви й Мікі. Не в змозі заснути, вони довго лежали впритул і прислухалися. Повз вітролом безшумно почалапала ілька, і малі вловили її запах. Потім вони почули далекий крик гагари, виття невгамовної лисиці й мукання лосиці, яка вечеряла десь удалині на березі озера. Аж ось з’явилися звірі, зачувши яких Ніїва й Мікі похололи й зіщулилися від жаху.
Спершу виття долинало здалеку. То завили голодні вовки, які шукали поживи. Їхні голоси долинали з північного краю рівнини й розносилися навкруги північно-західним вітром. Голосіння зграї стало виразнішим, і в голові Мікі роїлися примарні видіння, у пам’яті виринали хаотичні спогади. Він почув внутрішній голос, що не мав нічого спільного з Челонером. Проте голос був ЗНАЙОМИМ. Це був голос відважного батька Гели й матері Нуми — голос пращурів, який прорвався до нього крізь сотні й тисячі поколінь. Інстинкт цих поколінь і туманні щенячі спогади пробуджували щось незбагненне. Згодом досвід і розум мали навчити Мікі розрізняти вовка й собаку, вловлювати тонкі відмінності між ними. Проте зараз він відчував ГОЛОС КРОВІ! Голос був настирливим, наростав із дедалі більшою силою і сповнював його жагою крові. Він забув про Ніїву і навіть не звернув уваги на те, що той забився глибше під вітролом. Песик скочив на лапи, він був напруженим і рішучим, та й, звісно, не усвідомлював нічого, крім мисливського пориву.
Відірвавшись усього на сотню ярдів від вовків, молодий самець карібу Агтік мчав, відчайдушно чіпляючись за життя, попри те, що сили його полишали. Серед нічного мороку він шукав відблисків води, яка могла його врятувати. Зграя вовків уже сформувала бойові позиції у вигляді підкови й починала змикати шереги, підступаючи до Агтіка. Вовки мали прикінчити жертву, щойно підкова замкнеться. Готуючись, вони затихли, і карібу відчував початок кінця. Він у відчаї звернув праворуч і пірнув у лісові хащі.
Мікі почув шурхотіння в заростях і зіщулився, підсунувшись ближче до вітролому. За десять секунд Агтік пройшов за 50 футів від нього. Фігура карібу видавалася химерою у світлі місячного сяйва, а в його важкому диханні вже відчувалась агонія й безнадія близької смерті. Карібу зник так само швидко, як з’явився, а за ним — безшумні тіні, які прошелестіли повз Мікі, мов легкий вітерець.
Потім Мікі довго й напружено вслухався, проте тиша знов огорнула нічний ліс. Песик повернувся в укриття під вітроломом і приліг поряд із Ніївою.
У наступні кілька годин песик час від часу провалювався в дрімоту. Йому снилося забуте колишнє життя: Челонер, холодні ночі й тепло багаття. Уві сні малий чув голос господаря й відчував його дотик, а на тлі марень лунав дикий мисливський поклик пращурів.
На зорі Мікі виліз із-під ломаччя й обнюхав шлях, яким пробігли вовки й карібу. Досі напрямок їхніх мандрів визначав Ніїва, а тепер ведмедикові доведеться слідувати за псом. Ніс Мікі відчув стійкий запах вовчої зграї, і він попрямував у
