Бродяги Пiвночi - Джеймс Олівер Кервуд
Кілька хвилин тому Ніїва важив не більше 12-ти фунтів, а тепер — добрих 14–15. Його пузо надулося, як напхана валіза. Він присів на задні лапи, ніжився під теплим промінням, зализував рани й почувався надзвичайно задоволеним собою і світом. Завваживши, що наближається Мікі, він приязно буркнув і перевернувся на м’якеньку спинку, запрошуючи песика до гри. Таке трапилося вперше, і Мікі з радісним дзявкотом стрибнув на приятеля. Вони дряпалися, кусалися й махали лапами, супроводжуючи дружнє борюкання хижими риками (від Мікі) і поросячим форканням та висками (від Ніїви). Граючись, вони перекотилися до краю пагорба, який височів над долиною. Крутим, порослим травою схилом заввишки 100 футів покотилися два маленьких м’ячики, ніби ядра з катапульти. Кругленький огрядний Ніїва майже не забився.
А от кістлявому Мікі, на якому можна було рахувати ребра, довелося непереливки. Він стрімко покотився додолу, перевернувся, беркицьнувся й гепнувся до кам’янистого підніжжя схилу на краю долини. Песик відчув, як паморочиться в голові й перехоплює подих. Відсапуючись, Мікі звівся на лапи: світ довкола крутився, мов карусель. Поступово песик оговтався й почимчикував до Ніїви, який відкотився на десяток футів.
Ніїва тим часом зробив неймовірне відкриття. Чорні ведмежата обожнюють з’їжджати з гірок, не менше ніж малі хлопчаки чи бобри, які катаються на своїх хвостах. Тому, доки Мікі приходив до тями, Ніїва поліз схилом угору футів на 20–30 й навмисне скотився ще раз! Подиву Мікі не було меж. Ніїва знову видерся на схил і знову скотився — Мікі аж дихати перестав, так його це шокувало. Він непорушно спостерігав, як Ніїва зо п’ять разів видирався вгору й радісно скочувався додолу гіркою, порослою травою. На п’ятий раз терпець цуценяті урвався: він підскочив і навалився на Ніїву так, що борюкання мало не переросло в бійку.
Потім Мікі заходився досліджувати підніжжя схилу, і Ніїва спочатку слухняно йшов за ним, але за сотню ярдів зупинився й відмовився йти далі. На четвертому місяці життя Ніїва дякував Природі за те, що вона створила його й подарувала безмежну насолоду — набивати шлунок. Для нього їжа була єдиним сенсом існування. У наступні кілька місяців йому треба буде добряче попрацювати, щоб не відстати від гладких представників свого роду. Усвідомивши, що Мікі віддаляється від жирного соковитого м’яса карібу, Ніїва стривожився й запротестував. Він миттю забув про ігри й повернув до схилу, де чекала серйозна робота.
Побачивши це, Мікі передумав займатися дослідженнями й подався за приятелем. Вони дісталися верхівки схилу і, визираючи на своє м’ясо з-за великих каменюк, навалених за 20 ярдів від туші, зупинилися, як паралізовані. Дві гігантські сови розривали тушу на шматки. Мікі й Ніїва пригадали страховиськ чорного лісу, звідки насилу втекли. Однак нові знайомі не були нічними піратами з племені Угуміс’ю. М’ясом карібу ласували білі сови, які, на відміну від інших птахів цього роду, мали при денному світлі гострий зір, що не поступався яструбиному. Великий самець Міспун був білим-білісіньким, а трохи дрібніша за нього подруга мала коричнево-сірі вкраплення на пір’ї. Голови птахів здавалися круглими, загрозливими й страшними, бо на них бракувало пір’яних вушок. Міспун розправив величні крила й літав над мертвою тушею Агтіка, відриваючи міцним дзьобом шматки м’яса так завзято, що до Ніїви й Мікі долинали звуки розривання плоті. Подруга Міспуна Ньюїш занурилася майже з головою в нутрощі Агтіка. Моторошна картина трапези й гучне чавкання занепокоїло б навіть дорослого ведмедя, що й казати про Ніїву: ведмедик зіщулився й сторожко спостерігав за совами з-за каменя.
До горла Мікі підступив гнівний рик, однак він стримався й припав до землі. Кров батька-мисливця Гели запалила в ньому вогонь. Це було його м’ясо — він буде битися за нього. До того ж він уже поборов велику сову в темному лісі. Щоправда, нині супротивників двоє. Тому Мікі досі не квапився й не ворушився. Аж тут сталася несподіванка.
Мікі побачив вовчицю, яка кралася чагарниками з іншого боку долини. Кістлява, червоноока Магіґун настовбурчила пухнастий хвіст, готуючись до смертельної атаки. Сірою загрозливою тінню вона сунула на здобич. Попри хижу обережність, її рухи були надзвичайно швидкими. Із загрозливим риком, клацаючи зубами, Магіґун кинулася на Міспуна. Мікі зіщулився.
Вовчиця вгризлася гострими іклами в чотиридюймову пернату броню Міспуна. Ще мить — і вона відкусила б заскоченому зненацька Міспунові голову, перш ніж той устиг зайняти оборонну позицію, одначе втрутилася Ньюїш. Відірвавши закривавленого дзьоба від м’ясної трапези, вона видала гортанний пронизливий крик (жодне інше створіння не могло б його відтворити) й накинулася на Магіґун. Ударила вовчицю дзьобом у спину і встромила кігті в її плоть. Магіґун відпустила Міспуна й спрямувала хижі атаки проти нового суперника. Таким чином Міспун врятувався, проте дорогою ціною для Ньюїш. Вищиривши довгі ікла, вовчиця першою ж атакою майже відірвала сильне крило Ньюїш. Із горла сови вирвався зойк смертельної муки, що був ніби останнім посланням для її товариша Міспуна. Той розправив крила й накинувся на вовчицю ззаду з такою силою, що збив із лап.
Сильні совині пазурі пронизали нутро вовчиці. Міспун глибоко врізався в неї мстивим ударом. Магіґун відчула присмак смерті. Вона повалилася на спину й почала качатися по землі, рикаючи, клацаючи зубами й хапаючи кігтями повітря. Марними були її спроби вивільнитися від захвату гострих кинджалів, що занурювалися дедалі глибше. Міспун не послаблював хватки, перевертався разом із суперницею й завдавав
