Бродяги Пiвночi - Джеймс Олівер Кервуд

Кульмінація настала сьомого дня, коли сморід решток Агтіка став нестерпним. М’який червневий вітер розносив «пахощі» довкруж, приваблюючи мало не всіх місцевих ворон. Мікі, мов побита дворняга, посунувся вниз до струмка. Коли Ніїва спустився напитися води після сніданку, Мікі почув сморід і відійшов подалі. Агтік і Ніїва тепер майже не відрізнялися — хіба що перший непорушно лежав, а другий рухався. Від обох несло дохлятиною, й обидва добряче «відлежалися». Навіть ворони кружляли над Ніївою, дивуючись, чого він ходить, як живий.

Тієї ночі Мікі спав один під кущем на березі струмка. Він був голодним і самотнім. Уперше за стільки днів песик відчув незмірну велич і порожнечу світу. Він сумував за Ніївою. Він скавулів за ним у зоряну мовчазну ніч, що тягнулася нестерпно довго від заходу сонця до світанку. Сонце вже давно зійшло, коли Ніїва спустився зі схилу. Він добре поснідав, вивалявся у рештках карібу й смердів ще гірше, ніж раніше. Мікі знову спробував покликати його в мандри, та Ніїва волів лишатися й насолоджуватися маленьким щастям. Цього ранку йому не терпілося повернутися до здобичі. Учора він відлякував вороння, а сьогодні воно, здається, намагалося його обікрасти особливо завзято. Ніїва рикнув до Мікі і, втамувавши спрагу, поквапився нагору.

Його шлях пролягав повз каміння, за яким Мікі й Ніїва ховалися, коли спостерігали за битвою Магіґун із совами. Тому заради безпеки він завжди зупинявся на цьому місці й визирав з-за укриття, щоби перевірити, чи все гаразд. Цього разу його очікувала неприємність: туша Агтіка почорніла від хмари вороння. Какак’ю та його незліченна орда трупожерів розривали м’ясо, шумно розмахували крилами й кружляли над Агтіком, як навіжені. Ще одна чорна хмара літала в повітрі, кожний кущик і кожне деревце навкруги хилилися під тягарем ворон. Чорне, як ніч, пір’я виблискувало на сонці, ніби відполіроване. Ніїва ошелешено дивився. Він не боявся, адже не раз відганяв боягузливих злодіїв. Проте такої кількості вороняччя він ніколи не бачив. Під чорною хмарою не було видно м’яса. Навіть земля навколо туші почорніла.

Він вистрибнув з-за каміння й хижо вищирився — так само, як із десяток разів раніше. У повітря здійнялася шалена крилата маса, потемніло, і пронизливе каркання покотилося лісом на цілу милю. Цього разу Какак’ю з могутньою командою не полетів геть до лісу. Численність «війська» підбадьорювала ворон. Смак гнилої туші і манливий запах дурманили їх до безумства. Ніїва був спантеличений. Над ним, за ним — зусібіч кружляли й каркали галасливі птахи, а найхоробріші спускалися долу й били ведмедика крилами. Загрозлива хмара ставала дедалі темнішою і раптом лавиною покотилася вниз. Туша Агтіка знову почорніла, й Ніїва почав задихатися. Він відчував себе похованим під крилами й пір’ям. Ведмедик відбивався, так само як колись від сов. Гострі чорні дзьоби хапали його за шкуру, деякі ворони цілили ведмедикові в очі, деякі тягнули за вуха. За кілька секунд ніс Ніїви обернувся на криваве місиво. Йому забило дух. Малий був засліплений і приголомшений. Кожну клітинку огрядного тіла пронизував пекучий біль. До м’яса йому тепер було байдуже. Тепер він мріяв про одне — розлогу долину, якою можна втекти до лісу.

Зібравши рештки сил, він звівся на лапи і почав пробиватися крізь живу масу, що його оточила. Побачивши, що противник здається, ворони облишили його, щоби продовжити учту. Коли Ніїва дістався чагарників, у яких знайшла останній притулок Магіґун, ворони вже відступили. Усі, крім однієї — Какак’ю. Куценький хвостик Ніїви застряг у його дзьобі, як миша в пастці. Воронячий вождь учепився в Ніїву мертвою хваткою. Він тримався до останнього, доки полонений не забіг глибоко в хащі. Тоді Какак’ю здійнявся в повітря й повернувся до гурту далі шматувати гнилу тушу карібу.

Ніїва потребував Мікі більше, ніж будь-коли. Його світ знову перевернувся з ніг на голову. Ворони добряче його поскубли. Усе тіло горіло. Боліли навіть подушечки на лапах, і Ніїві було тяжко наступати. Ведмедик півгодини ховався під кущем, зализував рани й принюхувався, сподіваючись знайти Мікі.

Потім він спустився схилом до струмка — своїм щоденним шляхом. Та все марно — друга ніде не було. Ніїва рикав і скімлив, намагаючись унюхати запах песика. Він пробігся вздовж струмка і назад, а про тушу Агтіка тепер і не згадував.

Однак Мікі пропав.

Мікі відійшов уже на чверть милі і чув каркання ворон, але повертатися не збирався, навіть якби мав підозру, що Ніїва потребує допомоги. Песик змучився від голоду і тепер цікавився тільки їжею. Мікі налаштувався зловити будь-що їстівне, хай би яке велике. Однак йому довелося плентатися добру милю від схилу, щоб спіймати бодай рака. Він перегриз здобич разом із панциром. Пожива допомогла перебити неприємний присмак у роті.

Цього дня на Мікі чекала незабутня подія. Коли він лишився на самоті, спогади про господаря стали не такими туманними, як учора чи кілька днів тому. Минав ранок, і в його пам’яті виринали яскраві картини, які поволі вибудовували місток над прірвою між минулим і теперішнім, що виникла через дружбу з Ніївою. На якийсь час пригоди втратили принадність. Разів зо п’ять Мікі поривався повернутися до Ніїви. Однак голод підганяв. Песик знайшов ще двох раків. Далі струмок став глибшим, а вода — каламутнішою і спокійнішою. Мікі двічі ганявся за старими кролями, які легко від нього втекли. Одного разу йому майже пощастило впіймати молодого кролика. Кілька куріпок, голосно тріпочучи крилами, злетіли в повітря. Траплялися кукші й сойки, а також чимало білок. Навколо було багато м’яса, але вполювати нічого не вдавалося. Нарешті доля всміхнулася Мікі.