Бродяги Пiвночi - Джеймс Олівер Кервуд

Мікі зупинився.

За 20 футів долу і за 50 футів збоку від нього лежала частково об’їдена туша молодого карібу. Та не лише від цієї картини кров у жилах Мікі закипіла, а серце завмерло. Із-за чагарника вийшла вовчиця Магіґун — вигнанниця зграї, яка вирішила поживитися м’ясом здобичі, у полюванні на яку не брала участі. Кістлява вовчиця підкрадалася, вищиривши ікла. Внаслідок хвороби, яку вона заробила, з’ївши отруйну приманку, у неї страшенно випиналися ребра. Плем’я відцуралося від боягузливої вовчиці, яка загризла власних вовченят. Однак Мікі сприймав її зовсім інакше: він бачив матір у плоті й крові. Його спогади про матір були інстинктивними. Вона з’явилась у його житті раніше за господаря Челонера.

На якусь хвилю песик затремтів і припав до землі, потім пішов униз до вовчиці, так само як пішов би до Челонера. Він спускався обережно й напружено, та водночас із дивним піднесенням — людина таких почуттів у ньому не викликала. Магіґун відчула присутність Мікі лише тоді, коли він підійшов зовсім близько. Теплий материнський запах ударив йому в ніздрі й сповнив великою радістю. Він усе ж відчував страх, щоправда не на фізичному рівні. Мікі припав до землі, сховав морду між передніми лапами й заскавчав.

Вовчиця миттю обернулася й загрозливо вищирилася, оголивши страшні ікла. Її очі налилися кров’ю у відповідь на потенційну небезпеку. Мікі не встиг ані поворухнутися, ані вискнути: вигнанниця несподівано кинулася на нього, як кішка. Вона вкусила малого лише раз і втекла. Із плеча Мікі цебеніла кров, однак тривале заціпеніння охопило його не через біль у рані. Магіґун лишила по собі материнський запах, а мрії песика розсипалися. Тяжке зітхання віддалося пекучим болем у плечі: Мікі втратив Спогади. Тепер для нього, так само як для Ніїви, не було Челонера, не було матері. Лишився тільки світ! Світ, де сходило сонце і розливалися принадні пахощі життя. Поруч манив насичений і солодкий запах м’яса.

Голодний Мікі потягнув його носом. Тоді обернувся й побачив, як чорний пузанчик Ніїва спускається схилом, щоб приєднатися до трапези.

Якби Макокі — старий індіанець крі, який працював кур’єром і доставляв посилки між озером Ґодс і Форт-Черчіл, — почув історію про пригоди Мікі й Ніїви до того моменту, як вони ласували м’ясом з обгризеної туші молодого карібу, він сказав би, що парочка потрапила під захист доброго духа тварин Іску Вапу. Макокі щиро вірив у лісових богів, та й у богів свого племені. Він би прикрасив історію ведмедика й песика своїми подробицями і розповідав би її малим правнукам. Малятам вона би врізалася в пам’ять, і через багато років вони б розповідали її власним дітям.

Адже дружба між чорним ведмежам і псом змішаної породи — без сумніву, справжня дивовижа. Ось чому Макокі сказав би, що Милосердний Дух, який наглядає за чотирилапими створіннями, певно, від початку супроводжував малих. Саме богиня Іску Вапу (так-так, це жінка) спонукала Челонера вбити матір ведмежатка Ніїви, зв’язати песика й ведмедика однією мотузкою, щоб, випавши з човна й потрапивши у бурхливий річковий потік, вони не загинули й врятували один одного від самотності й смерті. Макокі назвав би їх «НЕСВА-ПАВУК», що в перекладі означає «малі брати», і, якби раптом щось трапилося, врізав би собі палець, аніж завдав би їм шкоди. Однак Макокі анічогісінько не знав про пригоди малих і того ранку за сотню миль від місця, де лежала туша карібу, сперечався з білим чоловіком, якому потрібен був провідник. Макокі й не здогадувався, що тієї ж миті за його спиною стояла Іску Вапу. Вона замислила дещо таке, що мало вплинути на життя Ніїви й Мікі.

Тим часом малі накинулися на їжу так, ніби помирали з голоду. Вони поводилися дуже практично: не думали про минуле й зосередилися на теперішньому. Здавалося, за кілька днів, сповнених неймовірних пригод і небезпек, минув цілий рік. Ніїва вже не тужив аж так за матір’ю, а для Мікі після всіх неймовірних подій втрата господаря вже не мала великого значення. Учорашня ніч закарбується в їхній пам’яті назавжди: страшна сутичка з моторошними совами, втеча пернатих почвар, убивство молодого карібу вовками, а для Мікі ще й коротка й сумна зустріч із вовчицею Магіґун. Пекучий біль у плечі, в яке вгризлася вигнанниця-вовчиця, дошкуляв песикові, та не позначився на апетиті. Хижо рикаючи, він набивав шлунок, доки не відчув, що от-от лусне.

Тоді песик сів на задні лапи й глянув у бік, куди пішла Магіґун.

Вовчиця подалася на схід, до Гудзонової затоки, де розлога долина простягалася між двома гірськими кряжами — золотими лісовими мурами, осяяними вранішнім сонцем. Мікі ще ніколи не бачив світу в такому ракурсі. Вовки наздогнали карібу на верхівці крутого схилу. Пагорб випинався на тлі совиного чорного лісу, ніби грубий великий палець на людській долоні. Тепер туша лежала посеред луки, яка нависала над долиною. Зі схилу Мікі вдивлявся вдалечінь, і дива, що так вразили його, поступово розсіювалися в сонячному сяйві й небесній блакиті. Його очам відкривалася райська краса, яка давала солодкі обіцянки: зелені розлогі луки, затишні гаї, що зливалися в густий ліс за горами, чагарники, розмальовані червневими барвами, подекуди відблиски дрібних водойм, а за півмилі — сяйво озера, що нагадувало гігантське дзеркало в багряно-зеленому обрамленні сосон і кедрів.

Десь посеред красот і зникла Магіґун. Цікаво, чи вона повернеться, думав Мікі. Він спробував унюхати її запах, але в серці не лишилося туги за матір’ю. Він починав розуміти, що собака і вовк — не одне й те