Твори в двох томах. Том 2 - Марк Твен

— Яка ваша ціна за мішок?

— Сорок тисяч доларів.

— Даю двадцять!

— Ні.

— Двадцять п’ять.

— Ні.

— Ну, тридцять.

— Моя ціна — сорок тисяч доларів, ні цента менше.

— Добре. Згода. О десятій ранку буду у вас в готелі. Я не хочу, щоб про це знали. Волів би поговорити з вами сам на сам.

— Дуже добре.

Незнайомець підвівся і звернувся до присутніх:

— Вже нерано. Промови цих джентльменів не позбавлені певного інтересу і навіть блиску. Однак, з вашого дозволу, я вже піду. Дякую за вашу велику ласку, за те, що задовольнили моє прохання. Прошу пана голову залишити мішок до завтра у себе і передати оці три п’ятсотдоларові банкноти містерові Річардсу. — Він подав голові гроші. — О дев’ятій ранку я зайду по мішок, а об одинадцятій сам занесу належні містерові Річардсу гроші до нього додому. На добраніч!

Він вийшов, а зал все вирував: вигуки «ура» та куплети на мотив арії з «Мікадо» змішувалися з невдоволеним собачим гавкотом і скандуванням: «Ви не та-а-ка по-га-а-на лю-ди-на — а-мінь!»

IV

Удома Річардси до самої півночі приймали поздоровлення. Нарешті старі зосталися самі. Вигляд у них був сумний; вони сиділи мовчки й думали. Аж ось Мері зітхнула й промовила:

— Як ти гадаєш, є тут наша вина — тяжка вина? — І її неспокійний погляд зупинився на столі, де лежали три злощасні банкноти, що їх недавні відвідувачі розглядали й торкали з такою побожністю.

Едвард відповів не зразу. Нарешті зітхнув і нерішуче сказав:

— А що ми могли зробити? Так нам судилося… Усе в руці божій.

Мері пильно дивилася на нього, але він відвів очі. Помовчавши, вона мовила:

— Я думала, що поздоровлення й похвали завжди приємно слухати. Але… тепер… Едварде!

— Що таке?

— Ти залишишся в банку?

— Ні…

— Звільнишся?

— Вранці… подам заяву…

— Так, напевно, буде краще.

Річардс схилив голову на руки й промурмотів:

— Через мої руки пройшла сила людських грошей, і ніколи я не боявся за себе, а тепер… Мері, я дуже стомився, дуже…

— Лягаймо спати.

О дев’ятій годині ранку незнайомець забрав мішок і відвіз його до готелю. О десятій відбулася приватна розмова з Гаркнесом. Незнайомець зажадав і одержав п’ять чеків «на пред’явника» в один із столичних банків — чотири по півтори тисячі доларів і п’ятий на тридцять чотири тисячі. Один з дрібних чеків він поклав у гаманець, а решту, на суму тридцять вісім тисяч п’ятсот доларів, запечатав у конверт разом із запискою, написаною після того, як Гаркнес пішов. Об одинадцятій годині він постукав у двері будинку Річардсів. Місіс Річардс поглянула в шпарину між віконницями, тоді вийшла й узяла в нього конверт. Незнайомець пішов, не сказавши й слова. Червона, вона непевним кроком зайшла в дім і насилу вимовила:

— Я впізнала його! А вчора ввечері мені все здавалося, начебто я десь уже бачила цього чоловіка.

— Це той, що приніс до нас мішок?

— Я майже певна цього.

— Отже, це той Стефенсон, якому пощастило обвести круг пальця найвизначніших громадян нашого міста. Якщо він приніс чеки замість грошей, то це теж пастка. А ми думали, що лихо минуло. Я вже був заспокоївся після вчорашнього вечора, а зараз мене починає млоїти від одного погляду на цей конверт. Щось він наче затонкий. Адже, як-не-як, вісім тисяч п’ятсот доларів, навіть якщо найбільшими банкнотами.

— А чим тобі не подобаються чеки?

— Чеки, підписані Стефенсоном! Я ладен узяти ці вісім тисяч п’ятсот доларів готівкою… Очевидно, так нам судилося, Мері… але мені завжди бракувало мужності… Я просто не наважуся пред’явити на оплату чеки, підписані цим згубним ім’ям. Це ж пастка. Він хотів спіймати мене ще раніше, але ми якось врятувалися. А тепер він заходить з іншого боку. Якщо тут чеки…

— Едварде, який жах! — Мері вийняла з конверта чеки й заплакала.

— Кинь їх у вогонь! Швидше! Не піддаваймося спокусі! Він хоче виставити нас на посміх разом з ними… дай мені, коли сама не наважуєшся!

Річардс вихопив у жінки чеки й, не розтуляючи руки, кинувся до грубки. Але він був лише людина, він був касир і він зупинився на мить, щоб глянути на підпис. І мало не знепритомнів.

— Дмухни на мене, Мері, мені млосно! Ці чеки — все одно, що золото!

— Оце щастя! Але чому?

— Їх підписав Гаркнес! Що б це могло означати?

— Едварде, ти гадаєш…

— Глянь… Ти тільки глянь! Півтори… півтори… півтори… тридцять чотири. Тридцять вісім тисяч п’ятсот! Мері, мішок не вартий і дванадцяти доларів, а Гаркнес, певне, заплатив за нього за золотим курсом…

— І, по-твоєму, все це наше… замість десяти тисяч?

— Та нібито наше. Чеки виписано «на пред’явника».

— А це добре, Едварде? Навіщо він так зробив?

— Мабуть, це натяк на те, що краще одержувати по них гроші десь в іншому місті. Можливо, Гаркнес не хоче, щоб про це знали. А оце що? Записка?

— Так, вона лежала в конверті разом з чеками.

Записка була написана рукою «Стефенсона», але без підпису. Там було сказано:

Мене спіткало розчарування. Ваша чесність стоїть вище будь-яких спокус. Я був іншої думки і тим самим образив вас. Прошу пробачення і роблю це цілком щиро! Я поважаю вас — теж цілком щиро. Це місто не гідне цілувати краї вашого одягу. Шановний пане, я заклався сам із собою, що у вашому лицемірному місті знайдеться дев’ятнадцятеро чоловік, яких можна збити з правильного шляху. Я програв. Візьміть виграш — він належить вам.

Річардс глибоко зітхнув і промовив:

— Ця записка пече мені руки, наче вогнем. Мері, я знову почуваю себе жалюгідним…

— Я теж… Ох, боже мій, якби…

— Ти тільки подумай, Мері: він вірить у мою чесність!

— Не треба, Едварде! Я не можу більше!

— Якби я справді заслужив ці чудові слова, — а бог свідок, колись я вірив, що достойний їх, — я віддав би за них всі сорок тисяч. А цю записку, дорожчу за золото і самоцвіти, зберігав би довіку. Але тепер вона буде нам вічним докором, Мері.

Він кинув записку у вогонь.

Невдовзі прийшов посильний і вручив йому ще один конверт.

Річардс вийняв звідти записку й прочитав. Її написав Берджес.

Колись у скрутну хвилину ви врятували мене. Я врятував вас учора ввечері. Для цього я мусив збрехати, але я пішов на це охоче, з наказу вдячного серця.