Твори в двох томах. Том 2 - Марк Твен

— Ну? — питає головний клерк.

— Що ж, сер, — одказую покірно, — я, здається, не знаю, з якого я світу. Але я спробую вам допомогти: це той світ, що його спас Христос!

Почувши це ім’я, він схилив голову, а тоді промовив:

— Світів, які спас Христос, стільки, скільки брам у небесах, — ніхто не може їх злічити. В якій астрономічній системі ваш світ? Можливо, це допоможе нам.

— Це та система, в якій є Сонце, Місяць, і Марс… — За кожною назвою він хитав головою, бо навіть і не чув про них, — уявляєш? — і Нептун, і Уран, і Юпітер…

— Стривайте! — каже він. — Помовчіть хвилинку! Юпітер… Юпітер… Здається, років вісімсот чи дев’ятсот тому був у нас якийсь чоловік звідти; але люди з тієї системи дуже рідко проходять крізь цю браму. — І раптом він так пильно подивився на мене, ніби хотів просвердлити своїм поглядом наскрізь. Потім, карбуючи кожне слово, промовив: — Ви прилетіли сюди просто зі своєї системи?

— Так, сер, — відказую я, трохи почервонівши.

Він ще суворіше глянув на мене та й каже:

— Це неправда, і тут не місце викручуватись. Ви відхилилися від свого курсу. Як це сталося?

Довелося ще раз почервоніти:

— Пробачте! Беру свої слова назад і признаюсь: одного разу я помчав наввипередки з кометою, але це тривало якусь частку сек…

— Так, так, — проказав він голосом, який я не наважився б назвати лагідним.

— Але я відхилився на якийсь жалюгідний румб і одразу ж після перегонів знову ліг на курс.

— Не має значення. Цього відхилення було досить, щоб ви ускочили в халепу. Воно привело вас до брами, що знаходиться на відстані мільярдів миль від тієї, яка вам потрібна. Якби ви потрапили до своєї брами, там би відразу знали, з якого ви світу, і не було б ніяких затримок. Та дарма. Спробуємо вас якось влаштувати. — Він обернувся до одного з молодших клерків. — В якій системі знаходиться Юпітер?

— Не пригадую, сер, але здається, що така планета є в одній з маленьких нових систем у малонаселеному закутку всесвіту. Я зараз подивлюсь.

У них там була карта завбільшки із штат Род-Айленд. Він підтягнув до неї повітряну кулю і став підніматися вгору, все вище й вище. Скоро здійнявся так високо, що й зовсім зник з очей. Час від часу він спускався попоїсти чого-небудь і знову відлітав. Одне слово, працював так день чи два і, нарешті, опустився й сказав, що йому, здається, пощастило розшукати ту сонячну систему, — але, можливо, то просто мушині сліди. Тут він узяв мікроскоп і знову піднявся вгору. Результат виявився втішнішим, аніж він сподівався. Він таки розшукав нашу систему. Клерк примусив мене описати нашу планету, вказати її відстань від сонця, а потім звернувся до свого шефа:

— О, тепер я знаю, сер, що він має на увазі. Ця планета є на карті! Вона зветься Бородавкою.

А я собі слухаю й думаю: «Юначе, юначе, боюсь, що клімат тієї планети виявився б згубним для вашого здоров’я, якби ви наважились з’явитись там і назвати її Бородавкою!»

Врешті вони впустили мене й сказали, що тепер я спасенний й хвилюватися мені вже нічого.

Потім вони відвернулися від мене і взялися знову до своїх справ так, ніби вважали, що справу мою закінчено і все в повному порядку. Правду кажучи, це мене вельми здивувало, але я побоявся заговорити першим і нагадати про себе. Мені дуже не хотілося турбувати їх, бо в них і так клопоту вистачало. Двічі я вирішував дати їм спокій і залишити все так, як є. Отож двічі пускався я в дорогу, але тільки-но згадував, яке враження справлятиму в своїй оснастці на всіх спасенних, як відразу повертався й знову ставав на якір. Люди почали поглядати на мене — клерки тобто — і дивуватися, чого це я не відпливаю. Терпіти далі я не міг. Надто вже ніяково себе почував. Отож набрався я врешті духу й зробив знак головному клеркові. А він мені:

— Га! Ви ще тут? Чого вам треба?

А я й відповідаю, тихенько так і довірливо, склавши долоні трубочкою над його вухом:

— Вибачайте, будь ласка, і не гнівайтесь, що я вам нагадую і ніби втручаюсь не в своє діло, але чи не забули ви чого?

Він подумав якусь мить та й каже:

— Забув?.. Ні, здається, нічого не забув.

— Подумайте, — наполягаю я.

Він подумав. Тоді каже:

— Ні, не пригадую. А в чому річ?

— Подивіться на мене, — кажу, — огляньте мене як слід.

Він оглянув.

— Ну? — питає.

— Невже, — кажу, — нічого не помічаєте? Якщо я в такому вигляді покажуся серед обраних, то хіба не приверну я до себе надмірної уваги? Чи не буду я вирізнятися серед них?

— Що ж, — каже він, — я нічого особливого не помічаю. А хіба вам чогось бракує?

— Бракує? Та мені бракує арфи, і вінця, і ореола, і псалтиря, і пальмової гілки — бракує всього, що потрібно тут людині.

Чи був він спантеличений, Пітерс? Ти таких спантеличених зроду-віку не бачив! Зрештою він каже:

— Ну, ви й справді наче диво якесь, хоч з якого боку на вас не глянь. Та я про такі речі ніколи й не чув!

Якийсь час я, остовпівши від подиву, розглядав його, а тоді й кажу:

— Сподіваюсь, ви не образитесь, бо я зовсім не маю наміру ображати вас, але, далебі, для людини, котра, як на мій погляд, так довго пробула в царстві божому, ви дуже мало обізнані з його звичаями!

— Його звичаями! — каже він. — Небеса — чималенький край, друже мій! У великих імперіях безліч різних звичаїв. Навіть у маленьких володіннях їх доволі, як ви, напевно, знаєте з того, що бачили хоча б на Бородавці. Чи можете ви собі уявити, що я міг би вивчити усі звичаї незліченних царств небесних? Та на саму думку про це починає боліти голова. Я знаю звичаї, що панують у місцях, населених народами, яким призначено входити крізь мою браму, і, дозволю собі зауважити, цих знань цілком досить для однієї людини, котрій довелося втовкмачувати їх собі в голову тридцять сім мільйонів років, протягом яких я день у день, ніч у ніч вивчав цю науку! Але вивчити звичаї всього величезного небесного простору — ні, ви нісенітницю верзете! Тепер я не маю сумніву, що чудернацьке вбрання, про яке ви кажете, носять у тій частині неба, де