Твори в двох томах. Том 2 - Марк Твен
А тим часом я поволі все обганяв комету і нарешті проплив неквапливо повз ніс цієї розкішної пожежі. Саме тоді розбудили капітана, і він у самій жилетці й пантофлях, з розкуйовдженим волоссям і в одній підтяжці стояв серед яскравої заграви на передній палубі поряд з помічником. Ну й кислі пики в них були! Я просто не міг стриматись: приставив великого пальця до носа й проспівав:
— Ту-ту! Ту-ту! Родичам привіт передати?
То була моя помилка, Пітерс! Так, друже, я не раз потім картав себе за неї. То була велика помилка. Бачиш, капітан уже відмовився був від змагання, але мої слова взяли його за живе. Не стерпів він. Обернувся до помічника та й питає:
— Чи вистачить у нас запасу власної сірки на весь рейс?
— Так, сер!
— Напевно?
— Так, сер. Вистачить з верхом.
— Скільки у нас вантажу для сатани?
— Тисяча вісімсот мільярдів квінтільйонів казарків.
— Ну що ж, доведеться його підопічним трохи померзнути, поки прибуде інша комета. Розвантажити корабель! Мерщій, хлопці, мерщій! Увесь вантаж — за борт!
Пітерс, подивись мені в очі й не хвилюйся! Там я дізнався, що один казарк точнісінько дорівнює вазі ста шістдесяти дев’яти таких світів, як наш! І весь цей вантаж вони повикидали за борт. Зірок позбивали до лиха — так, неначе на свічки хтось дмухнув. Що ж до перегонів, то на цьому вони й скінчилися. Щойно комету розвантажили, як вона промайнула повз мене так, ніби я стояв на якорі. Капітан застиг на кормі біля задніх шлюп-балок; тепер уже він приставив пальця до носа й прокричав:
— Ту-ту! Ту-ту! Може, переказати щось вашим друзям у Вічних тропіках?
Потім він підсмикнув другу підтяжку й пішов геть, а через три чверті години його посудина знову ледь світилася блідим вогником удалині. Так, це була помилка, Пітерс, — оті мої необережні слова. Либонь, я ніколи не перестану каятись, що вимовив їх. Ну, що б то було придержати язика за зубами — переміг би головного забіяку тверді небесної!..
Та я трохи відхилився від теми своєї розповіді, — повернуся, отже, до початку. Тепер ти уявляєш, з якою швидкістю я мчав. Та, пролетівши отак років тридцять, я почав трохи непокоїтись. Взагалі подорож здавалася досить цікавою, пізнав чимало нового, однак почувався якось самотньо. Та й пристати до якогось місця вже хотілося. Адже я не збирався мандрувати вічно! Спершу мені навіть подобалася ця затримка, бо я потерпав, що можу вскочити в надто гаряче місце, але під кінець ладен був причалити хоч до… Ну, куди завгодно, аби лиш скінчилася невідомість.
Якось уночі, — а там завжди була ніч, хіба що я пролітав повз яку-небудь зірку, що заливала всесвіт своїм полум’ям і сяйвом, та за одну-дві хвилини вона залишалася позаду, і я знову поринав у темряву на добрий тиждень. Зірки, щоб ти знав, розкидані не так уже й густо, як нам здається… Та на чому я зупинився? Ага, якось уночі я помітив на обрії довжелезний ряд мерехтливих вогників. Поки я наближався, вони росли й розбухали, аж стали зрештою схожими на величезні печі. Я сказав собі:
— Їй-бо, здається, прибув! Але зовсім не туди, як і слід було чекати!
Тут я зомлів. Не знаю, чи довго так пролежав, але, мабуть, таки довгенько. Бо коли прийшов до тями, темрява вже розвіялась, і все навколо було осяяне таким ніжним сонячним світлом, і мені так легко дихалось м’яким запашним повітрям! Переді мною простягався чудесний світ — осяйна, прекрасна, чарівна країна! Те, що здалося мені печами, насправді були брами заввишки на багато миль, зроблені з коштовних самоцвітів. Прорізано їх було в стіні зі щирого золота, яка не мала ні початку, ні кінця. Я стрімголов помчав до однієї з брам. Тут я помітив, що небо аж чорне від мільйонів людей, і всі вони зі страхітливим ревом летять до тієї самої брами. Земля довкола мене кишіла ними, як мурашками, — певно, їх було кілька мільярдів.
Я приземлився, і юрба понесла мене до брами. Коли надійшла моя черга, головний клерк діловито спитав:
— Ну, швидше! Звідки прибули?
— Із Сан-Франціско, — відповідаю.
— Сан-Фран… як, як? — перепитує він.
— Сан-Франціско.
Він спантеличено почухав потилицю. Тоді питає:
— Це що, планета?
Господи, і треба ж таке бовкнути!
— Яка планета? — кажу. — Це місто! Та ще й одне з найбільших, найпрекрасніших і…
— Годі, годі! — каже він. — Розмовляти тут ніколи. Ми не займаємось містами. Звідки ви взагалі?
— Ой, — кажу я, — вибачте! Запишіть мене — з Каліфорнії.
І знову я його ошелешив, Пітерс! Він розгубився на якусь мить, а тоді кинув гостро й роздратовано:
— Не знаю такої планети. Може, це сузір’я?
— Господи! — вигукнув я. — Сузір’я, кажете? Та ні, це штат.
— Чоловіче, ми не займаємось штатами. Скажете ви кінець кінцем, звідки ви взагалі, в широкому розумінні? Чи ви ніяк не збагнете, про що вас питають?
— Ага, тепер ясно, що ви маєте на увазі, — відповідаю. — Я з Америки, із Сполучених Штатів Америки.
Пітерс, ти не повіриш, але я знову його ошелешив! Щоб я на устрицю перевернувся, коли брешу. Вираз його обличчя анітрохи не змінився, — точнісінько, як мішень після стрілецьких змагань міліції[81]. Він обернувся до молодшого клерка та й питає:
— Де це воно — Америка? Що це за Америка?
Молодший клерк поквапливо відповідає:
— Такого світила нема.
— Світила? — озиваюсь я. — Ну, що ви таке кажете, юначе? Америка — не світило. Це країна, материк. Її відкрив Колумб. Про нього ви, сподіваюсь, чули? Америка… ну, що ви, сер! Америка…
— Мовчати! — гаркнув головний клерк. — Востаннє питаю: звідки ви прибули?
— Ну, — кажу, — я вже не знаю, що й говорити, хіба що спробувати оптом і сказати, що я із світу.
— Ага! — зрадів він. — Це вже на щось схоже. З якого світу?
Ну, Пітерс, тут уже він загнав мене на слизьке. Я спантеличено витріщився на нього, він роздратовано — на мене, а потім як скипить:
— Та не тягніть ви: з якого світу?
Я кажу:
— Ну, з того самого. Він же один.
— Гм! — гмукнув він. — Один! Та їх мільярди!.. Чия черга далі?
Це означало, що я повинен відійти. Я так і зробив, а на моє місце прискакав якийсь блакитний чоловік, що мав сім голів і тільки одну ногу. Я пішов прогулятись. Тоді тільки я й звернув увагу на те, що всі міріади людей, котрі кишіли біля брами, були точнісінько такі самі, як це створіння. Я спробував знайти в натовпі хоча б
